Нейдінг Михайло (UK) — Дзвони зеленої Галактики

Тут можно читать онлайн книгу Нейдінг Михайло (UK) - Дзвони зеленої Галактики - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Дзвони зеленої Галактики
Язык книги: Украинский
Язык оригинальной книги: Украинский
Издатель: Веселка
Город печати: Київ
Год печати: 1988
ISBN: 5-301-00024-1
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Дзвони зеленої Галактики краткое содержание

Дзвони зеленої Галактики - описание и краткое содержание, автор Нейдінг Михайло (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

"Дзвони зеленої Галактики" - колективний збірник науково-фантастичних оповідань, присвячених надзвичайно актуальній темі сьогодення - екологічному захисту Життя, мирному співіснуванню Людини з природою. Природа не дала людям крил, не передбачила вільного дихання в океані. Але наука дала змогу людині злетіти в небо і опуститися на дно морське. І на цьому шляху людство зайшло так далеко, що почало конфліктувати з середовищем, в якому мешкає. Як уникнути цього конфлікту, знайти спільну мову з її величністю Природою, і розмірковують автори цієї книжки.

Дзвони зеленої Галактики - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Дзвони зеленої Галактики - читать книгу онлайн бесплатно, автор Нейдінг Михайло (UK)

Дзвони зеленої Галактики

Науково-фантастичні оповідання

Науково-фантастичні оповідання

Для середнього

та старшого шкільного віку

Упорядник

ЮРІЙ ПРИГОРНИЦЬКИЙ

Художник

ВАЛЕРІЙ СЮРХА

Олександр Костюк

Вишневі сади

Пілот розплющив очі і високо вгорі побачив небо.

Небо було чисте й глибоке.

І десь там, високо-високо, між ним і блакитною безоднею пір’їною пливла хмара.

Напівпрозора, вона поволі сповзала праворуч, й Пілоту здалося якоїсь миті, що хмарина над ним висить нерухомо, а сам він, лежачи на спині, пливе човном великою й спокійною рікою. І раптом із глибини свідомості вихлюпнулося назовні вже звідане колись одного разу відчуття такого ж нестримного, невловимого легкого плину, й видалося, що досить лише звестися й сісти, як зовсім поруч, за низьким бортом, побачиш каламутну від дощів, що впали десь у верхів’ях, воду, яка несе на собі і човна, і покручене, змите з берегів торішнє листя, й струшений із урвищ дикими грушами вже пожовклий цвіт. Човен гойднеться під тобою, а ти поглянеш на схилені над обважнілою водою верболози, пронизливо-зелені й лискучі на сонці візьмеш мокре весло й повернеш човна за течією і знову ляжеш, аби дивитися й тонути в глибочіні над головою. Ти лежатимеш і знатимеш, що за годину в піні вишневого квіту з’явиться на кручі Хутір. Й коли ти прийдеш до людей, жінки й хлопчика, які живуть там, вони зрадіють тобі, як щиро раділи завжди. Тобі хороше буде з ними решту того чудового дня й увечері, а може, й до півночі, якщо у тебе із… Ти намагаєшся пригадати ім’я, й дивно, не можеш цього зробити, і тобі стає прикро й соромно — бо ти забув ім’я. Ти пам’ятаєш веснянкувате обличчя, голос, усмішку, але не в змозі пригадати імені, яке так вміла промовляти його неня, виряджаючи вас у дорогу наступного ранку. Вона стояла біля води й вкотре вже гукала вам, щоб ви не барилися, й рудий хлопчина поряд з тобою сміявся й кричав їй у відповідь: “Добре, мамо-о-о!” І ті заспокійливі слова ще довго лунали над плесами, аж поки не танула в тремтливому повітрі жінка, яку й тобі хотілося назвати отим казково солодким словом. Всі втрьох ви знали тоді, що повернетеся лише за два дні, бо завтра візьмете коней і поїдете до батька на тартак, туди, до Зелених гір. І там, на озерах, ви проживете один прекрасний день. Буде спекотно, і ви купатиметеся на Великій піщаній косі й лише надвечір майнете на тартак обідати, а потім прибіжите знову, вже з вудками й знову купатиметеся в теплій, майже невідчутній воді, й коли зовсім стемніє, прийде батько й принесе вечерю, й ви вудитимете рибу. Потім ви розпалите вогонь і зварите юшку. І вечір буде прекрасним, як і день. І коли, нарешті, потрібно вже буде йти, ви заллєте багаття водою и, притихлі, поволі рушитимете на тартак спати, прихопивши із собою вудки й кілька найбільших форелей у подарунок матері рудого хлопчини, їм я якого десь заблукало у твоїй пам’яті. Вдосвіта вас збудять пилки на тартаці, ви вискочите із своїх ліжок і, щасливі, легкі, молоді, наздоганяючи один одного, побіжите на озеро. Вода буде прозорою й холодною, і коли ви впадете в неї, у вас перехопить подих і ви почнете плескатися, пірнати й плавати. Змерзнувши, ви помчите назад і бухнетеся в свої, ще не охололі постелі. Ви лежатимете, аж поки батько не покличе вас снідати під накриття у дворі. Усюди буде запах щойно розпиляних соснових колод, і на штанах та сорочці батька золотавітиме крупне трачиння. Руки його, як і все навкруги, пахнутимуть свіжими сосновими дошками. З вами снідатиме Великий Мур, а потім, крутячи хвостом прибіжить Пес і стане їсти з Муром із однієї полив’яної миски. Коли ви закінчите сніданок, ви посидите ще трохи, розглядаючи гори трачиння, штабелі дощок, і колоди, і двір, і весь маленький тартак, на якому батько вправляється сам. Потім ви з рудуватим хлопчиною поїдете, і коли ви будете вже далеко в лісі, ви знову почуєте пилки на тартаці й раптом вам здасться, що вас наздогнав запах щойно розпиляних соснових колод. Ви без поспіху їхатимете лісом, і виїдете на безкраї зелені луки, й поскачете ними до самого лісу, що синів ген-ген на обрії, а ввечері будете вже вдома. Наступного дня велика ріка донесе вашого човна до Хутора, і мати рудуватого хлопчини, єдиного на все твоє дитинство друга, засмажить вам форель, яку ви привезете із собою, й сяде біля вас розпитувати про озера, про твого батька, про те, як ви їхали, та все ж більше про батька. І ти, не маючи, не пам’ятаючи своєї матері, у ті хвилини знову до сліз хотів, аби ця жінка була твоєю ненею, мабуть, так, як і рудуватий хлопчина мріяв, щоб твій батько був батьком і йому…

Усе те виплило з пам’яті саме по собі, без жодних зусиль Пілота. Досить йому було лише на мить відчути себе в човні, як відразу ж з’явилися і каламутна вода, й пожовклий цвіт на ній, і рудуватий хлопчина, що назавжди залишився десь там, у незбагненно далекому дитинстві й так і не став йому братом, і тартак, і батько, і туга за матір’ю, і важкі форелі в руці, й запах свіжих соснових дощок…

Й наче для того, щоб він іще більше повірив у все те: у велику й спокійну ріку, човен і нерухомі хмари у небі, — Пілот побачив ластівок. Вони літали, як і тоді, дуже високо, так високо, що іноді зовсім зникали, ніби розчинялися у небі й знову з’являлися маленькими чорними цяточками. Пілот напружився, прислухався й почув, як звідти, згори, на нього почало опускатися ледь чутне приколисуюче, м’яке, рідне, знайоме, миле, незабутнє, зворушливе, світле, солодке…

Він заплющив очі і, вже непритомніючи, в якусь коротку, блискавичну мить згадав ім’я — Арсен. І полегшено зітхнув…

Коли він прийшов до пам’яті вдруге, сонце сідало.

Якийсь час він лежав із розплющеними очима, боячись ворухнутися. Йому чомусь здавалося, що лиш він зробить те, як відчує сильний біль, і тому він і далі лежав на спині нерухомо, в тій позі, в якій втратив свідомість, коли його викинуло з контейнера, — широко розкинувши руки й ноги, з якоюсь байдужістю дивлячись у темніюче небо.

Настала реакція після всього, що йому довелося пережити, й він закупорився у собі, перестав відчувати навколишній світ. Те сталося без участі волі, розуму. Організм інстинктивно захищався, відмежувавшись на деякий час від усього, намагаючись зберегти нервову систему від зриву, перенапруги.

Пілота ніщо не цікавило. Він не хотів знати, де він, що з ним. Не відчував ні спраги, ні голоду, хоч вже понад добу не мав і крихти в роті. Йому було байдуже, що сутеніло, що стало прохолодніше і впала роса, що його куртка, набираючись вологою, стає вогкою й холодною. Він лежав і байдуже дивився, як засвічуються перші зірки, потім ще і ще. І ті, що з’явилися раніше, робляться з кожною хвилиною яскравішими.

Потім він звівся й озирнувся.

Метрів за двадцять зліва чорнів контейнер. Пілот поволі рушив до нього, залишаючи за собою в росі темну стежку…

Прокинувся він відразу. За десять років служби в Космічній пошті в нього виробилася звичка виринати із сну відразу, як по тривозі, готовим до всього.

Ледь розплющивши очі, він захотів пити. А може, він і прокинувся від спраги. В контейнері було тісно й душно. Пілот клацнув тумблером, з надією почекав хвилину, та марно: кліматизатор не працював. Піднявши праве бильце, Пілот повернувся в кріслі, відкрив блакитний лючок й витяг питний шланг. Вода пахла талим снігом. Потім він дістав бортпайок. То були кілька вітамінізованих галет і бляшанка його улюбленого вишневого компоту, який на базу, відколи він працював у III відділенні, завозили спеціально для нього. Рідину із банки він випив з галетами, а вишні почав витрушувати потім прямо до рота. Поснідавши, Пілот переклав кісточки із руки в коробку, відкрив астролюк над головою й викинув усе те. Потім випростався, просунув у отвір голову й роззирнувся.

Поделиться книгой

Оставить отзыв