Продель Гюнтер (UK) — Вбивці на борту

Тут можно читать онлайн книгу Продель Гюнтер (UK) - Вбивці на борту - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Исторические детективы. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Вбивці на борту
Язык книги: Украинский
Язык оригинальной книги: Немецкий
Издатель: Видавництво політичної літератури Україн
Город печати: Київ
Год печати: 1970
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Вбивці на борту краткое содержание

Вбивці на борту - описание и краткое содержание, автор Продель Гюнтер (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

SOS…SOS…SOS… — пролунав в ефірі міжнародний сигнал біди, який сповістив про пожежу на американському пасажирському кораблі… Чимало ні в чому не винних людей стало жертвами гангстерів, що вчинили це, аби замести сліди іншого злочину… Про цю та подібні страхітливі історії йдеться у збірці вибраних документальних новел письменника з НДР Гюнтера Проделя, який на вельми багатому фактичному матеріалі з життя США, ФРН, Англії показує моральний занепад і приреченість капіталістичного суспільства, де нечуваного розмаху набули гангстеризм, торгівля наркотиками, корупція і де від розтлінної дії капіталу зазнають непоправного каліцтва людські душі.

Вбивці на борту - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Вбивці на борту - читать книгу онлайн бесплатно, автор Продель Гюнтер (UK)

ПЕРЕДМОВА

Література XIX сторіччя спиралась на річ, предмет; література віку XX — на документ, факт. Це, зрозуміло, не закон, не математична формула, а лише одна з багатьох тенденцій, проте тенденцій помітних. Романи XIX сторіччя часто-густо лущали від надміру відтвореної в них матерії, навіть загрожували (у деяких натуралістів) перетворитися на реєстр, опис, амбарну книгу епохи. XX сторіччя, здавалося б, дедалі менше звіряється на роман, художній вимисел, фантазію. «Автентичні» історії з життя бушменів або дельфінів, розповіді «бувальців», репортажі з місця подій, мемуари колишніх генералів, колишніх кінозірок, колишніх міжнародних шпигунів — усе це нібито витискає з книжкових ринків (так, принаймні, твердять статистики) повісті, новели, вірші, одне слово — «белетристику»… У кожному разі, «документальне», «автентичне» читають сьогодні охоче; далебі, охочіше, ніж будь-коли раніше.

Світ стомився — пояснює дехто з критиків — від «модерну» 20-х — 50-х років, тобто, від нестримності формального експериментаторства, від хворобливих химер суб'єктивної письменницької свідомості; і літератора, і читача однаковою мірою вабить до чогось тривкого, певного. У цьому поясненні щось є, але побоююсь, що воно надто категоричне. По-перше, автори найекспериментальніших творів XX сторіччя (наприклад, Джойс в «Уліссі» або Деблін у «Берлін-Александрплац») якимось незбагненним чином ухитрялись поєднувати свою конструктивістську фантазію з документальністю; тож прихильність до факту сама по собі — ще не ліки від «модерну». По-друге, «голий факт» — це, принагідно, такий же спосіб утечі від дійсності, як і суб'єктивістські химери. Адже фактом таким можна заслонитися і від узагальнення, і від пояснення того, що відбувається. А заперечення художнього вимислу нескладно перетворити на засіб захисту безликості та анонімності — страшних хворостей новітнього буржуазного суспільства: «Мистецтво як стиль, як особлива (ніби суто індивідуальна) форма, — так написано у західнонімецькому щотижневику «Цейт», — ховає в собі одну з найбільш кричущих неправд — припущення, буцім сьогодні ще існують індивідууми у колишньому розумінні цього слова. Ми живемо в епоху уніформ, бо ми живемо в епоху великої індустрії». Бачите, як усе просто: мистецтва нема й не може бути, бо сьогодні («в епоху великої індустрії») нема й не може бути людини, індивідуума, — принаймні «у колишньому розумінні цього слова»…

Проте найвідоміших і найталановитіших документалістів сьогодення об'єднує прогресивна спрямованість творчості; вони викривають капіталістичну систему і стверджують краще в людині, причому здебільшого в людині праці. Про це пише і журнал «Цейт»: «Спільним для всіх документальних творів є не довільний формальний критерій, а радше тенденція: вони всі хочуть розповісти про маловідомі, замовчувані або заперечувані соціальні та історичні реальності… щоб тим самим збудити в публіці політичну свідомість. Ідеться, таким чином, здебільше про просоціалістичну літературу…»

У Західній Німеччині — це шлях Еріки Рунге, Александра Клюге і, насамперед, звісно, Гюнтера Вальрафа, який у своїх книжках («Тринадцять небажаних репортажів», «Епілоги. Сценічна документація») «за офіційними гаслами про безпеку, свободу, благобут і демократичний порядок… виявляє,— як пише той же «Цейт», — прямо протилежну реальність. На окремих характерних ділянках він відхиляє маскувальне покриття, накинуте на дисгармонію цього суспільства».

Цікаво, що на схожий шлях стають зараз і деякі американські письменники — причому саме з числа «модерністів» та «експериментаторів». Наприклад, Норман Мейлер, котрий після сексуальних романів «Варварський берег» і «Оленячий парк» написав сувору й просту хроніку «Шлях уночі». Або Трумен Капоте, який колись замолоду писав екзотичні казки про будинки побачень в Гаїті, а 1965 року створив документальну повість «Звичайне вбивство», де зростання кривавих і безглуздих злочинів розглядається як симптом духовного декадансу американського суспільства.

Саме до цього типу документалістів належить Гюнтер Продель — автор нарисів, що ми їх пропонуємо увазі читача. Власне, він найближче стоїть до Капоте й Вальрафа, бо, як Капоте, використовує певну кримінальну сенсацію, щоб викрити весь «спосіб життя», і, як Вальраф, спонукуваний «слушною думкою, що структура незвичайного дає змогу дійти висновків і про «нормальний стан» (так пише про Вальрафа критик X. Крюгер). Проте хоч Продель, подібно до Капоте, пише про США і, подібно до Вальрафа, — про Західну Німеччину, живе він у НДР, цебто зовсім в інших соціальних умовах, в іншому світі. Багато що він бачить різкіше й чіткіше, але головне — здатний судити цей чужий йому капіталістичний світ безкомпромісно.

Гюнтеру Проделю нещодавно виповнилось 50 років. Він народився в Берліні, у родині архітектора. Після закінчення середньої школи і до 1948 року працював у торгівлі. З 1949 до 1954 року співробітничав у газетах «Нахтекспрес», «Вохенпост», «Нейєс Дейчланд» тощо. Тепер пін — письменник-професіонал. Продель пише телевізійні ти радіоп'єси, кіносценарії, його перу належить також чимало творів детективного жанру — оповідань, романів, драм. Тому, звертаючись до документалістики (по суті, це було поверненням, тільки на новому щаблі: журналістська діяльність Проделя включала також обов'язки репортера, судового хронікера тощо), він, треба думати, не випадково черпав свої теми з вельми, на жаль, багатого і різноманітного джерела кримінальної злочинності.

З 1960 по 1965 рік Продель опублікував чотирма окремими випусками серію з 28-х нарисів — або, коли хочете, документальних новел — під загальною назвою «Безприкладні кримінальні справи» (10 таких нарисів і складають зміст пропонованої книжки). Відтоді кожен випуск витримав у Німецькій Демократичній Республіці по 7-10 видань, і цікавість до цієї серії не зменшується: з 1967 року «Безприкладні кримінальні справи», екранізовані за сценарієм автора, демонструються по телебаченню. Хоч Продель написав дотоді не одну захоплюючу історію, справжньою популярністю він завдячує саме документальним творам — «Людям у тьмі» (1957) і, особливо, «Безприкладним кримінальним справам». У чому ж секрет цього успіху? Очевидно, не лише у «пригодницькій» тематиці.

Випадки, відібрані Проделем, воістину «безприкладні»: це найзнаменитіші вбивства, афери, пограбування, великосвітські скандали західного світу за останні 30–40 років, те, про що свого часу місяцями шуміли газети, що (хоч і з різних причин) хвилювало уяву найнесхожіших одне на одного людей. Одначе кожна така сенсаційна подія — і навіть важко сказати, чи це наслідок свідомого Проделівського відбору, чи внутрішньої природи того, що відбувалося, — наче якесь чарівне дзеркало, відбиває, випинає, оголює глибочезну порочність буржуазної системи, не лише її правопорядку, судівництва або поліції, але саме системи як такої.

«Сучасний світ, — сказав якось Фрідріх Дюрренматт, відомий швейцарський драматург, — легше відтворити через маленького спекулянта, канцеляриста або поліцая, ніж через бундесрат або бундесканцлера… Держава втратила обличчя… Сили сучасного світу, треба думати, піддаються образному відтворенню лише там, де вони вибухають…» Гангстер Діллінджер, котрий у 30-ті роки тероризував усю Америку не стільки завдяки своїй зухвалій відвазі, скільки тісним зв'язкам з поліцією, — це ж бо і є такий «вибух»; і галантні пригоди британського військового міністра Проф'юмо — також (виходить, до речі, що Дюрренматт не зовсім правий: за певних умов і чиновник вищого рангу може виявитися «обличчям безликої держави»).

Знайомлячи читача з четвертим випуском «Безприкладних кримінальних справ», видавництво «Дас Нейє Берлін» писало: «Жоден описаний тут злочин не цікавив автора лише з точки зору максимально точної відповіді на традиційне питання про його винуватця. Продель найчастіше розповідає про справи, успішному завершенню яких завадила бездарність поліції, або про такі, що свідомо зволікалися та прикривалися «для блага держави».

Поделиться книгой

Оставить отзыв