Стась Анатолій Олексійович — Сріблясте марево

Тут можно читать онлайн книгу Стась Анатолій Олексійович - Сріблясте марево - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Сріблясте марево
Язык книги: Украинский
Издатель: “ВЕСЕЛКА”
Город печати: Київ
Год печати: 1974
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Сріблясте марево краткое содержание

Сріблясте марево - описание и краткое содержание, автор Стась Анатолій Олексійович, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Андрійко ніколи не думав, що з ним може статися така пригода… А все через ті гранати та через невідомий ящик, знайдений на возі під сіном. Виявилося, що то радіостанція. Чи справна вона? Як нею користуватися?.. Може, довго роздумував би хлопець, якби не ця несподівана зустріч. В оповіданні “Сріблясте марево” про Андрійкові пригоди розповідається цікаво і захоплююче.Герої вміщених у цій книжці творів Анатолія Стася — люди благородного пошуку, вони завжди стоять на сторожі інтересів свого народу.

Сріблясте марево - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Сріблясте марево - читать книгу онлайн бесплатно, автор Стась Анатолій Олексійович

АНАТОЛІЙ СТАСЬ

Сріблясте марево

Художнє оформлення ІГОРЯ ГРИГОР’ЄВА

СРІБЛЯСТЕ МАРЕВО

1

Прислухаючись до тиші, що огортала мене, я довго не наважувався розплющити очей. У роті пересохло. Хотілося пити. Плече неначе припікали вогнем.

Я повільно розтулив важкі повіки. Прямо переді мною, на стіні з дерев’яних колод, товстих і необтесаних, висів ручний кулемет. Здається, землянка. Двері розчинені навстіж. За дверима вітрець погойдує зелені крони гінких верб. Сивий бородатий дід і два молоді хлопці проїхали повз землянку верхи на конях, у діда за спиною висів автомат. І ще я вгледів за дверима блакитне й глибоке небо і яструба, що непорушно висів у прозорій далині.

І я пригадав усе…

— Де зошит?! — Крик, вихопившись із моїх грудей, ударився об стелю землянки. На мою голову лягла чиясь шорстка, велика й тепла рука, від неї пахло тютюном і наче металом. Я скосив очі. Побачив молоде, засмагле обличчя, родимку на щоці й чорні, як тернини, очі. Зелена сукняна гімнастерка перехрещена ремінною портупеєю, над кишенею — орден Червоного Прапора.

— Що тобі, хлопчику? Очуняв-таки… Болить плече? А ти лежи, не ворушися. Потерпи. Рана в солдата — діло почесне. Твоє щастя, що наші партизани, розвідники, попливли тієї ночі на лівий берег, — неквапливо заговорив чоловік з орденом, вкриваючи мене шинелею. — Витягли з води біля бакена ледь живого. Рука у тебе прострілена. Як не втопився — просто диво.

— Де зошит? — прошепотів я, намагаючись скинути з себе шинелю.

— Який зошит, дуренький? Дякуй, що хоч сам живий лишився. Фашисти таку стрілянину зчинили… Ти з того берега? Що там сталося, чого вони тоді вночі як показилися? Розвідники доповідали мені про пожежу…

Мене почало тіпати, як у пропасниці. Я хотів скочити з нар, борсався під шинелею, й одна думка невідступно свердлила мозок: “Зошит,. Де зошит? Де?..”

І тут, усвідомивши нарешті, що зошита у коленкоровій палітурці біля мене немає, що його вже немає взагалі, бо він зник у розбурханих хвилях, я закричав не своїм голосом і захлинувся — пінястий водяний вал накотився зненацька з чорнильної темряви, підхопив мене і поніс у безвість…

2

Він вийшов з очерету несподівано і став, дивлячись на мене великими сірими очима. На вибіленому сонцем чубі блищали краплини роси і рудів очеретяний пух. Короткий і глибокий шрам над лівою бровою трохи перекошував його обличчя, і, мабуть, тому воно мало дивний вираз. На парубкові була сіра полатана сорочка, сині у смужку закочені вище колін штани. І скринька. Невеличка дерев’яна скринька, що висіла на ремінці через плече.

Ще мить, і я чкурнув би геть, не розбираючи дороги, бо граната обпекла мою долоню. Я з жахом згадав, що тримаю її у руці, не встиг сховати за пазуху. І якби я дременув, то так ніколи й не став би свідком тих дивних подій, що неждано розгорнулися і приголомшили багатьох людей своєю незвичайністю.

Не втік я тільки тому, що зрозумів: хоч він і дивився на мене, яле не моя постать привернула його увагу. Погляд його був спрямований поверх моєї голови, у бік дороги, туди, де щойно спинилися три машини — одна низенька, легкова, вкрита, наче жаба, сіро-зеленими плямами, та ще два грузовики, навантажені якимись ящиками. Видно, щось трапилося, бо німці сновигали біля машин і горланили. Аж сюди, до річки, долинали їхні сердиті голоси. Здавалося, він прислухався до тих голосів і перебирав пальцями, що лежали на дерев’яній скриньці. Я помітив, що його очі стали раптом холодні й непроникливі.

Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.

— На повозці взяв? — Він кивнув у бік очеретів. — 3 цим не жартують, бовдуре!

Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й справді узяв на повозці, там, в очеретяних зарослях. То була “моя” повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер навідувався туди щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши в намулі, — новенька військова хура з кованим обіддям. В очеретах залишили її під час відступу червоноармійці.

На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка, парусинова торбинка, а в ній — кілька гранат. На дні хури під сіном я знайшов білу бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком запалів для гранат.

Ще була на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене справжнім скарбом. Ще в п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.

Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати цікавили мене тепер більше.

Проте “моя” повозка була вже не зовсім моєю — про неї знав і він, цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.

— З цим не жартують, — повторив він, — ступив крок уперед і миттю вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він наче забув про мене. Його погляд, як і хвилину тому, прикували машини, що стояли біля містка.

Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них вовтузяться і сваряться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори. Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами, повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе марево усе ще висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця міріадами дивовижних сніжинок.

Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс і обережно крутив на скриньці пластмасовий диск.

В його сірих очах тепер танцювали веселі бісики.

— Ти де живеш? — підвів раптом він голову і глянув на мене так, ніби щойно помітив.

— Коло лікарні, — збрехав я.

— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіо-антену. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?

У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не потішило його. Він нахмурився.

— А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі “цивілізовані” типи, — голова його хитнулася у бік дерев, за якими щезли німецькі машини, — не розуміючи нашої юної психології, дарують за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою немає ніякої потреби.

Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.

Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах, розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись, підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов пасічник Данило Різниченко, хата якого стоїть над самим урвищем…

Поделиться книгой

Оставить отзыв