Дашкієв Микола Олександрович (UK) — Право на риск

Тут можно читать онлайн книгу Дашкієв Микола Олександрович (UK) - Право на риск - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Право на риск
Язык книги: Украинский
Издатель: “ВЕСЕЛКА”
Город печати: Київ
Год печати: 1974
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Право на риск краткое содержание

Право на риск - описание и краткое содержание, автор Дашкієв Микола Олександрович (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

До нової збірки оповідань українського радянського письменника-фантаста Миколи Олександровича Дашкієва увійшли як знайомі нашому читачеві, так і нові твори. Читач зустрінеться в цій книжці з людьми мужніми й благородними, які впевнено йдуть до заповітної мети.

Право на риск - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Право на риск - читать книгу онлайн бесплатно, автор Дашкієв Микола Олександрович (UK)

Микола Дашкієв

ПРАВО НА РИСК

Оповідання

Художнє оформлення Георгія Зувковського

ЗЕМЛЯ І НЕБО

ПРОЛІСОК

Море кипіло.

Ще годину тому воно лагідно лизало похмурі скелясті береги, неголосно мурчало, знічев’я перемиваючи камінці, хизувалося багряною смугою, що пролягла через нього аж ген до призахідного сонця. То було мирне, щире море — зовсім не таке, яким його звикли бачити на північно-західному узбережжі Норвегії.

Та ось наповзли сутінки, і море занудьгувало. М’яко, мов кицька лапкою, воно штовхнуло гранітні скелі, ніби запрошуючи побавитися вкупі, потанцювати під музику шквалу, який котився з півночі. Потім, ображене, випустило пазури, почало дряпати берег чимраз дужче і, зрештою, скаженіючи, полізло вперед, на штурм кам’яних фортець.

Отут у Нурлані — одній з північних областей Норвегії — вітер з моря приносить узимку тепло й дощі. Та цього разу шторм примчав, певно, з боку крижаної Гренландії. Він сипонув сухого снігу, застугонів над голими скелями, шугнув уздовж фіордів, вишукуючи все, що можна заморозити, придушити, скинути геть у прірву. Ось він учепився в якусь постать на крутому схилі фіорду, штурнув її і покотив до моря.

— Та-а-ту! — пролунав услід одчайдушний дівочий зойк.

— Ніч-чого… ніч-чого… — той, падаючи, встиг ухопитися за виступ над проваллям і тепер повільно виповзав на безпечніше місце. — Інгрід, а де мішок?

Висока струнка дівчина в благенькій жакетці злякано озирнулася.

Мішка не було.

З її мовчання чоловік зрозумів, що сталося. Він прискорив ходу, добрався до стежки, безнадійно провів поглядом по стрімкому схилові гори й зітхнув:

— Ходімо…

Старий Гуннар Нільсен та його вісімнадцятилітня донька Інгрід ішли далі мовчки. Все ясно без слів: на Новий тисяча дев’ятсот сорок третій рік у халупі не буде ані крихти хліба. Мішок ячменю, який дістався так дорого, щойно шубовснув у крижані хвилі Глом-фіорду.

На кого нарікати за прикру подію?.. На шалений норд-вест?.. На себе, немічного?.. Чи, може, на гітлерівців, які пограбували, сплюндрували Норвегію, змусили норвежців подаватися в далекі мандри на пошуки чогось їстівного?..

Хто видирався б узимку, вночі, оцією небезпечною стежкою над фіордом, якби на шосе не сновигали нахабні й брутальні гітлерівські солдати?!

— Клята погода!.. — Нільсен спинився, видобув люльку, спробував її припалити. — Ач, як шаленіє!

Шторм наростав. Вітер уже не стугонів, а верещав, гудів, гримів. Велетенські вали гупали об скелі, аж земля здригалася.

— Бомблять… — стурбовано сказала Інгрід, дослухаючись до чогось у хаосі звуків.

Старий витяг люльку з рота, приклав долоню до вуха.

В одну з пауз між подувами вітру почулося глухе гуркотіння літака.

— Чого це вони сюди внадилися? — Нільсен занепокоєно поглянув уздовж фіорду в бік затемненого висілка Гломф’юр.

— Кажуть, на Гломф’юрській гідростанції фашисти видобувають з морської води якусь страшну отруту. Одного кухля цієї отрути нібито вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі… Але…

Інгрід не докінчила. Гуркотіння двигунів усе наближалось, посилювалося, і ось, прорвавши хмарну запону, низько над скелями шугнув літак. Його сигнальні вогні було ввімкнено, з вихлопних патрубків струменіли пасма голубуватого полум’я.

Старий од несподіванки впав, а коли підвівся — літак був уже далеко. Та гуркотіння не вщухало. Скидалося на те, що сталевий птах кружляє над хмарами, не знаючи, куди податися.

— Заблудив… — сумно сказала Інгрід. — Загине… Я встигла помітити: це — рус. З червоною зіркою.

Нільсен промовчав.

— Підемо лісом, тату?

— Так.

До халупи на околиці Гломф’юра навпростець було кілометрів п’ять, але стежка тут спускалася майже до моря. Під час шторму нею не пройдеш. Дорога через ліс давала гаку, зате була цілком безпечна. Хижих звірів тут не водилося, а гітлерівці сюди боялись потикати носа, та й не мали в цьому потреби.

І все одно батько з дочкою мимохіть намагалися ступати якнайтихіше і озиралися навсібіч.

— Тс-с-с!.. — Інгрід вхопила старого за рукав і вказала пальцем на дерево край галявини. Там серед гілок вовтузилося щось велике, темне. Може, ведмідь?

Нільсен схопився за ніж. Але нараз у гущавині блиснув електричний ліхтарик. Промінчик перебіг по зеленій блискучій тканині, на мить освітив обличчя незнайомого чоловіка і зупинився на переплутаних мотузках над його головою.

Міцно стискаючи доньчину руку, старий позадкував у кущі, і тільки відійшовши від того місця з кілометр, а то й більше, прошепотів:

— Затям, Інгрід: ти нічого не бачила, нічого не чула!.. Ти забула все!

Може, згодом і забула б Інгрід оту нічну пригоду й того парашутиста, якби він сам не завітав до їхньої хати вранці наступного дня.

Високий, широкоплечий, в латаній одежині лісоруба, він став на порозі хижки і ніяково кахикнув. Інгрід хутко обернулася, одразу ж упізнала його, чомусь спаленіла, підхопила напівзаплетені золоті коси і чкурнула в комірчину.

— Сідайте, чоловіче добрий! — старий Нільсен вказав рукою на лаву біля вогню і простягнув незнайомому скриньку з тютюном. — Здалеку?

— Даруйте… Де живе механік пан Фарстад?.. — незнайомий вимовляв слова якось чудно, розтягуючи на фінський манір.

— Пан Фарстад?.. — Нільсен неквапно натоптав люльку, припалив її, випустив чималу хмару диму і аж тоді сказав: — Не запитуйте про пана Фарстада. Його вчора заарештували гестапівці.

— Он як… — незнайомий був прикро вражений. — А мені радили звернутися до нього. Я з Фінмарка. У нас голодують. От я й подався сюди. Кажуть, тут можна влаштуватися на заводі в німців. Мене звуть Сігурд. Сігурд Корхонен. Мій батько фіни…

Інгрід стояла за дверима комірчини, притиснувши руки до грудей. Її серце стукотіло шалено: ні, це не лісоруб, не фіни, а росіянин, парашутист, — отой, що стрибнув учора з літака в темну прірву ночі над чужою країною і тільки випадково не потрапив у фіорд або до рук гітлерівців… Так от чому літак кружляв над лісом!… Льотчик чекав на сигнал. А сигналу не було, бо дядька Фарстада заарештовано.

— Кепська справа… — долетіло до Інгрід. — Куди ж тепер податися?

“А й справді, — подумала дівчина. — Куди подінеться зараз оце сміливе русяве хлоп’я, коли воно навіть не втне до ладу норвезької мови?”

Інгрід забула в цю мить, що той, кого вона назвала хлоп’ям, був старший за неї років на п’ять, вищий на цілу голову і, напевно, далеко досвідченіший. Вона знала тільки одне: його треба врятувати за всяку ціну.

— Тату… — дівчина вийшла з комірчини і підійшла до батька. — Дідусь Екеланд відбудовує тартак. Чи не візьме він на роботу й пана Сігурда?

— Можна поспитати… — неохоче відповів Нільсен, кинувши на дочку невдоволений погляд.

А вона нібито й не помітила цього:

— Ну, то я зараз побіжу запитаю. Скажу, що Сігурд — твій небіж з Фінмарка.

Не чекаючи дозволу, Інгрід вибігла з хати і повернулася за годину сяюча: все влаштувалося гаразд.

Старий Нільсен сумовито похитав головою: отака була й її небіжчиця-мати. Сорок років тому й вона влаштувала його, приблудного безбатченка, на роботу в Гломф’юрі, а через рік вони побралися… Кров — не вода. Нільсени всі такі: закохуються раптово і назавжди… Тепер настала черга Інгрід… Та що ж — дівчина на порі, хай шукає свого щастя сама.

На мить у грудях старого ворухнувся сумнів: а чи це часом не той парашутист, що завис на сосні в лісі за Гломф’юром?.. Але, позирнувши на Сігурдові руки, Нільсен заспокоївся: на них були тверді, мов кістка, мозолі сильної роботящої людини… Та й що треба парашутистові тут, у цій глушині?.. Той, мабуть, уже подався кудись на Тронхейм чи Осло…

Поделиться книгой

Оставить отзыв