Саймак Клиффорд Дональд — Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

Тут можно читать онлайн книгу Саймак Клиффорд Дональд - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Язык книги: Украинский
Язык оригинальной книги: Украинский
Издатель: Молодь
Город печати: Київ
Год печати: 1985
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 краткое содержание

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - описание и краткое содержание, автор Саймак Клиффорд Дональд, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Традиційний щорічний збірник фантастичних і пригодницьких творів радянських та зарубіжних письменників.

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - читать книгу онлайн бесплатно, автор Саймак Клиффорд Дональд

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

Рецензент В. Я. Бурбан

Упорядник В. М. Іванина

Пригоди

Петро Кравчук

Критична межа

Повість[1]

1

Командир підводного човна “Картель” капітан першого рангу Ентоні Крейслер, викликаний у військово-морський корпус генерального штабу на одинадцяту ранку вісімнадцятого лютого, неабияк здивувався, коли напередодні, переступивши поріг його розкішної вілли, посильний, офіцер для доручень, вручив йому перепустку в епсилон-сектор оперативного відділу. Молодий, франтуватий капітан-лейтенант берегової служби відрапортував як належало і пішов геть, лишивши по собі неприємний дух шкіргалантерейної крамниці, а Ентоні все ще стояв посеред вітальні на першому поверсі, розгублено тримаючи в одній руці акуратно розрізаного вузького конверта, а в другій — оранжеву картку перепустки; літера епсилон грецького алфавіту у лівому верхньому кутку й чітка синя лінія по діагоналі бланка, власне, і збентежили його — у цей сектор мали доступ тільки члени кабінету міністра оборони та члени уряду. Сюди його викликали вперше, хоч за час своєї сімнадцятирічної служби Ентоні не раз доводилося бувати в оперативному відділі морського корпусу, де погоджувались і уточнювались особливості й напрямки маневрів, операцій, наближених до бойових, уявних ударів превентивно-запобіжного значення, а іноді й цілком реальних та руйнівних, як це було місяць тому на Бофосі.[2]

Зрештою, не йому гадати: запобіжного чи якого значення набував потужний удар пускових установок його підводного човна; він одержав наказ і виконав його, а все інше не мало значення.

Спочатку Ентоні спостерігав приречений порт крізь перископ з човна, який перебував на глибині поблизу берегової лінії Бофосу. У головному порту стояло з півдесятка суден під різними прапорами, біля окремого причалу височів пасажирський лайнер, а трохи далі ледь погойдувався на хвилях океанський танкер. По набережній, що вигиналась під горою, зрідка проповзали допотопні авто, плавно котили сучасні лімузини, об’їжджаючи відкриті кінні кабріолети з напнутими вигорілими тентами, а поміж усім тим жваво снували численні перехожі, кваплячись кожен у своїх справах.

Було в цій мирній картині щось образливе для Ентоні. Якась непевність не давала йому зосередитись. Не часто йому випадало брати на себе таку відповідальність: те, що за кілька хвилин він мав зробити, хоч з якого боку поглянь, хоч як поведи носом, — кепсько пахло. Не дуже заспокоювала й та обставина, що відповідальність, власне, перебирали на себе інші, він мав тільки виконати наказ. Що більше він думав про все це в останні хвилини, то більші сумніви його огортали. Потужність бойових установок човна була така, що в цьому зачаєному очікуванні він вбачав щось принизливе й ганебне; кого-кого, а себе Ентоні боягузом не вважав і завжди готовий був іти на ворога, рівного йому за силою.

Ентоні завжди пам’ятав, що його підводний човен має назву “Картель”, а це, крім усього, означає також лицарський виклик на двобій. Але кого викликати на Бофосі і яке в тому лицарство, для Ентоні було загадкою. Саме це дратувало й виводило його з рівноваги під час рекогносцирування порту. Проте наказ він мусить виконати будь-що, а свої сумніви сховати подалі.

Ентоні пошукав в окулярі більш-менш солідну ціль, зупинившись на групі будівель у протилежному від пасажирського лайнера кінці причалів, де стояв танкер і виблискувало в перспективі порту мереживо сріблястих трубопроводів. Усі вони бігли від причалу й від танкера до високих об’ємних циліндрів з пальним: то було ціле містечко резервуарів з насосною станцією, обладнане за останнім словом техніки. Він бачив такі в багатьох портах світу.

Минуло ще кілька хвилин, протягом яких Ентоні давав команди, і картина порту раптом потворно й страшно змінилася: стіна червоного вогню і чорної кіптяви знялася над берегом. Моторошно було спостерігати в окулярі перископа це шалене буйство вогню, пекельний жар якого, здавалося, досягав навіть сюди, крізь багатометрову товщу води.

Все. Решту довершить надводний флот. Ентоні покидав прибережні води, коли над островом з’явилися вертольоти, його удар був лише сигналом до початку операції. Ентоні свою місію виконав, йому дісталася найчистіша частка не дуже чистої роботи; кіптяву ковтатимуть інші, декого і обсмалить у тій операції, а жоден із членів команди “Картеля” навіть не спітнів.

Ентоні викликав покоївку і наказав відчинити вікно. У вітальні все ще стояв терпкий галантерейний дух, залишений посильним. Такі випещені жевжики, думав Ентоні, ніколи не взнають смертельної задухи тісних відсіків — від свого народження вони запрограмовані на інше. І ця берегова служба при генеральному штабі їм потрібна як додатковий пакет акцій до тих, що має високопоставлений тато в тій чи іншій компанії.

Покоївка, молода гарненька провінціалка, ніяк не могла впоратись із шпінгалетами. Розсунула золотисто-оранжеві штори, нижній замок відкрила швидко, дістати ж верхній заважало широке підвіконня. Якийсь час Ентоні мовчки спостерігав, як виокруглювались її молоді груди, хвилювалося вище колін шовковисте коротке платтячко, оголюючи пружні ноги, а далі не витримав — згріб дівча попід груди й поставив на підвіконня. Дівчина зойкнула й засміялася, змовницьки зиркнувши на Ентоні.

Міріам найняла покоївку, коли він був у плаванні. З попередньою, яка протрималась у них кілька років, мовчкуватою, кістлявою мегерою, давно вже треба було розрахуватись. Утримувало те, що мегера добре робила свою справу. Міріам мирилася з нею, а Ентоні особливості її характеру не цікавили, бо він бував удома не більше трьох місяців на рік.

Зараз дружина з дітьми відпочивала у фешенебельному пансіонаті на західному узбережжі. Ентоні збирався поїхати до них, проте втіхи на думку про це не відчував: досі стояла перед очима ота кіптява в окулярі, безголосо кричали на викривленій набережній люди, розпачливо здіймали руки вгору й показували на червоне полум’я й димових зміюк, що звивалися, ширяли над низькими одноповерховими будівлями в полоні пальмового листя. Чимскоріш хотів позбутися нав’язливої картини, а вона все з’являлася в уяві, не даючи спокою навіть у короткі години сну.

— Так добре, пане Ентоні?

— Добре, пташко.

— А як я звідси злізу?

— Я допоможу, синичко…

Йому дали черговий ОЗДІ — орден Захисту Державних Інтересів, четвертого, найвищого ступеня. Перші три він одержував разом із підвищеннями по службі. І ось тепер його нагороджено вчетверте, а це вже велика честь, таке траплялося серед його колег не дуже часто, принаймні до відставки розраховувати на четвертий ступінь не доводилось.

— Ой, пане Ентоні, а що скаже пані Міріам?

— А ми їй нічого не скажемо, пташко…

Його рука вільно блукала по оголеному тілу юної жінки, а погляд був звернений до вікна.

Збоку глянути — це, мабуть, смішно: він, командир підводного човна-супермисливця, і покоївка. Але кому смішно? Хіба що отому галантерейному капітан-лейтенантові, який, сидячи на березі, ніколи не знатиме, що таке сексуальний голод. Бо ті, хто, як і він, місяцями не бачить суші, гибіючи в залізному череві підводного човна, навряд чи будуть сміятися…

— Скільки тобі років, дівчинко?

— Скоро сімнадцять.

— Що?! — Ентоні рвучко повернувся до покоївки. — Тобі ще немає сімнадцяти?

— А тебе це непокоїть?

Поделиться книгой

Оставить отзыв