Іванина Василь (UK) — Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Тут можно читать онлайн книгу Іванина Василь (UK) - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
Язык книги: Украинский
Издатель: "Молодь"
Город печати: Київ
Год печати: 1986
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 краткое содержание

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - описание и краткое содержание, автор Іванина Василь (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Приключения, путешествия, фантастика — тема произведений, помещенных в традиционный ежегодный сборник, авторами которого являются преимущественно молодые советские литераторы, а также зарубежные писатели-фантасты.Традиційний щорічний збірник фантастичних і пригодницьких творів радянських та зарубіжних письменників.

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - читать книгу онлайн бесплатно, автор Іванина Василь (UK)

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Рецензент В. І. Положій, кандидат філологічних наук

Упорядник О. К. Тесленко

Художнє оформлення О. Г. Дмитрієва

ПРИГОДИ

Василь Іванина

УСМІШКА СКІФСЬКОЇ ЦАРИЦІ

Нарис

— Наш музей називають золотою коморою республіки. Ви побачите унікальну колекцію коштовностей, створених стародавніми митцями. Але не всі знають, що це неповторне зібрання ювелірних шедеврів звершило, як писала газета “Известия”, “золоту одіссею” в роки Великої Вітчизняної війни…

Такі слова лунають інколи перед екскурсією в Музеї історичних коштовностей УРСР. А донедавна можна було зустріти в залах музею й невисокого сивого чоловіка, який в перші найважчі місяці Великої Вітчизняної врятував для народу неоціненні історичні реліквії.

За вікном сіяла в’їдлива осіння мжичка. Пожовкле листя, що всипало бруківку, намокло й шамотіло під ногами. Приземкуватий чоловік з потертою текою, міцно затиснутою під пахвою, ступав сторожко, обережно, щоб не впасти.

Обіпершись ліктями на підвіконня, Бондар дивився крізь заплакану від дощу шибку вслід чоловікові. І секунди ті видавалися Бондареві неймовірно довгими, наче розтяглися на години. Щойно цей молодик, недбало вмостившись у старому, пошарпаному кріслі, чвиркав через губу байдужі слова. У Бондаря боляче стискалося серце, хотілося на повен голос крикнути: “Як ви смієте?!” Але стримався, не крикнув, а лиш втупився в письмовий стіл. Тепер розумів: таки добре вчинив, що не погарячкував, зопалу від образи й безвиході не нарубав дров.

А втім, чому той прискіпливий і педантичний ревізор з Наркомату фінансів повинен вірити Бондарю: справді ж не вистачає тридцяти грамів золота. Куди воно могло зникнути? Згідно з документами має бути стільки — і ні на крихту менше!

Іван Васильович затарабанив пальцями по столу. Що ж, доведеться мати справу із слідчими органами.

Він вийшов з-за столу, що осиротіло стояв посеред кімнати, повільно закрокував від вікна до дверей. І вкотре вже за останні місяці подумки повернувся до тих незабутніх, гарячих, червневих днів 1941-го…

Спекота стояла нестерпна, навіть у затінку не було порятунку: лоб зросило потом, сорочка прилипла до спини. Єдиний сховок — у тіні, під дахом. Та хто тепер сидить удома, в квартирі, склавши руки. Ніколи ніжитись: війна… Люди поспішають, лаштуються хто куди: чоловіки до військкоматів, жінки й діти поспіхом виїжджають з Києва.

Усі ці дні, що з 22 червня закрутилися в круговерті війни, Бондар завчасно добирався до музею і гарячково впрягався в роботу. Поспішав, бо розумів: війна. А треба встигнути так багато! Вже й так половина працівників музею одягла військову форму: одні, мобілізовані, пішли в діючу армію, інші записалися в робітничі батальйони народного ополчення.

Тим, хто одягнув військову форму, легше: вони знають, що на них чекає. А от що робити йому, музейному працівникові?! Усі дні Бондаря мучила думка: як бути з експонатами, німими свідками історії народу? Ворог уперто рветься до Києва, і їх треба рятувати. Відтоді як Бондар, розбуджений в передранковій імлі тривожним гулом літаків і бомбовими вибухами, збагнув, що почалася війна, в його серці поселилася тривога за майбутнє музею. Протягом десятків років до Києво-Печерського музейного містечка звозилися унікальні експонати, нетлінні шедеври стародавнього ремесла та мистецтва. Тепер їх треба вберегти від фашистів.

Дивна річ, ще місяць тому по дорозі на роботу він мріяв, щоб хоч зранку попрацювати якусь годину-другу, побути на самоті. Але мрія лишалася недосяжною, і Бондар лиш розпачливо розводив руками: нічого не вдієш. Справді, двері кабінету не зачинялися — до директора заходили, втискувалися, вривалися. Хто по що — по пораду, допомогу, підтримку. То було раніше. Які ж усі ті клопоти далекі й примарні…

Останніми днями його запевняли, що Червона Армія от-от зламає хребта Гітлеру та його ордам, що не варто впадати у відчай, що… І так хотілося вірити, але на денці душі бринів сумнів: такі настрої зараз недоречні, а може, й шкідливі. Могутній і смертельно небезпечний чорний смерч сунув із заходу. Так швидко фашистів не здолати. Йде війна не на життя, а на смерть.

Іван Васильович ще вчора телефонував до республіканського управління музеями і просив поради й допомоги: час подумати про те, коли і як згортати експозиції історичного музею. Що не кажи, а ворог уже біля Києва…

Як і раніш, йому відповідали непевно, із незрозумілими натяками, від чого на душі ставало ще неспокійніше. На прощання сказали: мовляв, питання треба вивчити, узгодити, і порекомендували зв’язатися наступного дня.

І він зв’язувався протягом десяти днів…

Скоса поглядаючи на телефонний апарат, Бондар несміливо простягнув руку. Нарешті зняв трубку і на тому кінці дроту почув холоднувато-колючий голос:

— Слух-хаю!

— Це Бондар… Директор історичного…

— Упізнаю. Що там у вас скоїлося? Слухаю!

— Все те ж питання… Час евакуювати експонати музею.

— А-а… Знов за своє…

— За державне…

— От що, товаришу Бондар, не панікуйте! Нам не надійшло ніяких вказівок, команд, а ви — поперед батька в пекло. Знаєте, що може бути за такий настрій?! Не забувайте, час воєнний!

— Не забуваю, тому й наполягаю…

— Попереджую: без нашого дозволу — ні кроку! Зараз поранених, дітей, жінок нічим вивозити. А ви ґвалт зчиняєте: експонати, експонати-и… Встигнете зі своїми експонатами, в останній момент…

— Як?.. — перервав його Бондар. — Та в музеї шістсот тисяч експонатів! А серед них — унікальні! Чуєте, уні-ка-льні! Скіфські золоті вироби, платина, срібні монети, роботи руських майстрів… Їм немає ціни. Вони — неоціненні реліквії нашого народу. Їх треба врятувати!

— Не розжовуйте, знаю не гірше вас…

— Знати — мало! Щодня співробітники музею йдуть на фронт. Зосталося всього кілька чоловік. Невдовзі й мені…

— Тоді й поговоримо. А поки що дивіться пильно, бережіть, як зіницю ока!

Бондар пошкодував, що не сказав: вчора був у військкоматі. Молодий офіцер уважно вдивлявся в документи, кілька разів зиркнув з-під чорних брів на нього і запитав: “Де працюєте?” — “В історичному музеї”. — “Посада?” — “Директор”. — “Прийдіть через три дні. Вашу категорію поки що не чіпаємо”.

Бондар не став сперечатися, як ті, кому з тих чи тих причин відмовляли. Він мовчки зачинив двері й подумки подякував долі, що офіцер не зажадав жодних додаткових документів і не послав на медичну комісію. Над усе боявся він прискіпливого обстеження лікарів.

Іван Васильович потерпав. Два роки тому він раптово занедужав. Виявилося — захворювання нирок, діагноз важкий. Лікарі наполягали: необхідне хірургічне втручання. Тоді й вирізали йому одну нирку. Довелося перейти на дієтичне харчування.

За роздумами він не почув, як до кабінету зайшов хранитель старожитностей музею. Давно помітив директор: цей чоловік ніколи не дивиться у вічі співрозмовникові, а лише зиркає на всі боки і мимрить щось собі під носа. Може, такої вдачі людина? А може, затаїв образу? Підстави для цього нібито були. Подейкували: хранитель старожитностей нечистий на руку, за ним водиться давній гріх. Кілька років тому загадково невідь-куди зник музейний експонат — бронзова чаша роботи відомого російського майстра XVII століття. Була — і не стало. Нібито хранитель зняв її з експозиції для розширеного опису і не повернув назад. А невдовзі хтось із працівників музею чув, що хранитель пропонував чашу колекціонеру. Однак прямих доказів не було. Чомусь документально не підтверджено, що експонат передано хранителю, тобто сліди зникли. Коли ж йому висунули претензії, то відповідь була категорична: “Звинувачення на мою адресу абсолютно безпідставні й образливі. Злісний наклеп…”

Поделиться книгой

Оставить отзыв