Щербаненко Джорджо — Шість днів на роздуми

Тут можно читать онлайн книгу Щербаненко Джорджо - Шість днів на роздуми - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Прочие Детективы. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Шість днів на роздуми
Язык книги: Украинский
Язык оригинальной книги: Итальянский
Издатель: "Молодь"
Город печати: Київ
Год печати: 1991
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Шість днів на роздуми краткое содержание

Шість днів на роздуми - описание и краткое содержание, автор Щербаненко Джорджо, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

В книгу вошли произведения современных мастеров детективного жанра — итальянца Джорджо Щербаненко…, посвященные борьбе с мафией и терроризмом.До книжки увійшли твори сучасних майстрів детективного жанру — італійця Джорджо Щербаненка «Шість днів на роздуми»…, присвячені боротьбі з мафією і тероризмом.

Шість днів на роздуми - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Шість днів на роздуми - читать книгу онлайн бесплатно, автор Щербаненко Джорджо

Джорджо Щербаненко

ШІСТЬ ДНІВ НА РОЗДУМИ

Розділ перший

Філіп Вейтон

Артур Джеллін працює в архіві центрального поліційного управління, і ми щиро приятелюємо з ним уже три роки, незважаючи на наші не дуже часті зустрічі.

Джеллін відзначається небуденною ввічливістю й вихованістю. Взагалі я не люблю людей церемонних, але підкреслена коректність і незмінна стриманість цієї людини просто підкупають. Скажімо, однією цигаркою його можна ще почастувати, зате другу він уже не візьме ні за що. Мовляв, гостинність гостинністю, але зловживати нею він ніколи собі не дозволить.

До нього додому більше приходив я. З ним та його дружиною, ще скромнішою, наскільки це взагалі можливо, ніж він сам, ми проводили цілі вечори, говорячи про судову медицину і про кримінальні загадки. В молодості Артур Джеллін вивчав медицину, але мусив піти на службу: не могли допомагати батьки. Він кинув університет уже перед самим захистом диплома. Усе-таки дивно, що він влаштувався на роботу в центральне управління поліції. Здавалося просто неймовірно, щоб така людина могла зжитися з юристами, криміналістами та поліцейськими. Але треба взяти до уваги: працював він в архіві, і найбільші злочини доходили до нього у вигляді самих документів. Я мимоволі йому співчував: це ж ради шматка хліба для сім'ї такій здібній і славній людині доводиться щодня в темному кабінеті підшивати судові справи.

Саме завдяки підказкам Джелліна поліція зуміла викрити двох моторошних убивць. І що ж — газети ніколи не називали його ймення, а начальство не виявило йому навіть і тіні вдячності. Навпаки, було таке враження, що воно ще й незадоволене, чого він лізе не в своє діло.

З часу нашої останньої зустрічі з Джелліном минуло вже кілька місяців, і я подумував про візит до нього. Аж це ввечері, йшла дванадцята, я саме строчив статтю про психічні розлади для наукового журналу, коли озвався телефон. Дзвонив Артур. Важко описати, як він був збентежений, що турбує мене так пізно. Даремно намагався я його заспокоїти за це кричуще порушення етики. Зрештою після численних перепросин я зрозумів, що йому треба негайно побачитися зі мною. Я запросив його до себе й послав мого служника, щоб він відчинив браму. Артур незабаром з'явився.

Убраний у світло-сірий дощовик, він виглядав ще худорлявішим, ніж завжди. Високий, охайно зачесаний, бездоганний джентльмен, він всміхався мені доброю усмішкою, а мій служник допомагав йому скинути плащ з такою міною, що ніхто б не вгадав, приємно йому чи неприємно гостя роздягати.

— Добривечір, Артуре, — сказав я, кладучи йому руку на плече. — За ці кілька місяців ви ще постатечнішали.

Джеллін, злегка зашарівшись, відповів на моє привітання, титулуючи мене паном Беррою. Я не раз просив його називати мене просто Томмазо, це б мені зробило приємність, але, як і досі, мої старання були марні. Я був для нього паном Томмазо Беррою, відомим на всю країну психологом, і звертання до мене на ймення здавалося б йому недоречним. Зрештою довелося з цим примиритися.

Я посадив його в крісло, поставив на стіл пляшку коньяку й попросив пояснити, що його до мене привело.

— Я опинився на роздоріжжі,— почав він нерішуче. — Пробачте, що мені доводиться говорити про себе, а це не дуже ґречно…

— Певне, якась сенсація, — сказав я і налив йому чарку коньяку, знаючи, що трунок, бодай хоч трошки, додасть йому апломбу.

— Так ось… Ви читали відгуки преси на справу Вейтона?

— Ні,— відповів я. — Газет я майже не розгортаю.

— Пробачте, я й забув про це… Зрештою, якби ви навіть читали газети, могли б цієї замітки і не зауважити. її подано так, що вона не дуже впадає в очі.

— А про що там? — запитав я. Артур одним ковтком вихилив чарку.

— Справа дійсно незвичайна. Відомому акторові Філіпові Вейтону погрожують смертю.

Цю новину я зустрів цілком спокійно. Джеллін вів далі:

— Вейтон повинен умерти дванадцятого листопада, а сьогодні у нас уже сьоме, а точніше восьме, бо вже пішла перша.

— Повинен умерти? — перепитав я, тепер уже з щирою цікавістю.

Я вже звик до Артурової манери викладати події плутано і неясно. Вроджена сором'язливість перешкоджала йому формулювати думки чітко і виразно. Боячись нагнати на слухача нудьгу, він намагався обходитися мінімумом слів і часто ставав просто незрозумілим. Завдяки нашій дружбі, може, я був єдиним, з ким Джеллін розмовляв вільно. Але цей вислів «повинен умерти» навіть для мене пролунав дивно.

— Бачте, — пояснив Джеллін, — шостого вранці першою поштою Філіп Вейтон отримав листа. А другого дня, теж зранку, надійшов другий…

З цими словами Джеллін вийняв з грубої шкіряної течки, яку завжди носив з собою, два аркушики паперу завбільшки з телеграфний бланк. Я уважно прочитав їх. Слова були написані од руки, великими літерами, посилач залишився невідомий. На першому стояло:

«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

— Цього листа вручено шостого вранці,— пояснив Джеллін. — А ось другий лист, отриманий другого дня.

«Дорогий Вейтоне, — читав я, — приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада, вранці. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

— Вони майже ідентичні,— зауважив я, повертаючи їх Артурові. — У другому міститься уточнення: «вранці»… Сподіваюся, що Вейтон не дуже схвилювався…

— Не схвилювався! — вигукнув Джеллін і, переляканий своєю нестриманістю, додав швидко: — Пробачте мені, але Вейтон більш ніж схвильований. Він упадає в усе більшу паніку. Загроза смерті не дає спати йому, а разом із ним і центральному поліційному управлінню, куди він і його рідні дзвонять по двадцять разів на день. Сьогодні вони дзвонили вже вісім разів, щоб довідатися, чи ми спіймали автора листів. Поки ми не викриємо винуватця, Вейтон не зможе нормально жити. Ми приставили до нього двох співробітників, які бережуть його вдень і вночі, але він запевняє, що цього недостатньо: він так і не може спати.

— Ви ж бо по собі добре знаєте, — сказав я, — той, хто справді готується вбити, не лізе на рожен і не посилає анонімок, він тільки йде і вбиває. Просто комусь дуже хочеться пошарю пати нерви Вейтону, а він на це й піддається.

— Атож, — озвався Джеллін, — саме так пояснювали йому і ми, коли він прийшов з першим листом до нашої централки. Але він майже в нестямі. Усе товче, що його дванадцятого листопада вб'ють.

— Що й казати, одержувати отакі листи не вельми приємно. Чого він так знервувався, мені цілком зрозуміло… Але, пробачте, на початку нашої розмови ви заявили, що стоїте на роздоріжжі. Як вас розуміти?

Почувши це запитання, Джеллін почервонів.

— А от як… — сказав він. — Може, я вам здамся дещо нескромним, але мені вдалося здобути маленьку перемогу. — Тут він, заохочений моїми жестами, одсьорбнув коньяку і вів далі: — Як ви знаєте, кожна судова справа складається з протоколів допитів, описів огляду місця злочину, експертиз, викладених на десятках сторінок, — усе це я потім упорядковую для архіву. Протоколи ведуться співробітниками звичайно нашвидку — так їм кортить скоріше закрити справу. Я вже давно просив управління дозволити мені переглядати ці показання ще до того, як підшивати: все-таки можна зайвий раз переконатись у вірогідності тих чи інших свідчень. Звісно, не всі, а лише ті, які, на мою думку, суперечливі. І ось тиждень тому начальство моє нарешті дало на це дозвіл. Отож тепер, коли до архіву надходить якийсь документ і я вловлюю в ньому якісь неясності, то я починаю перевіряти подані в ньому відомості. Якщо це протокол допиту, я допитую свідка ще раз, якщо йдеться про огляд місця злочину, то я проводжу його знову. І так далі…

Поделиться книгой

Оставить отзыв