Романчук Олег Константинович — Таємниця жовтої валізи

Тут можно читать онлайн книгу Романчук Олег Константинович - Таємниця жовтої валізи - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Таємниця жовтої валізи
Язык книги: Украинский
Издатель: “Молодь”
Город печати: Київ
Год печати: 1981
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Таємниця жовтої валізи краткое содержание

Таємниця жовтої валізи - описание и краткое содержание, автор Романчук Олег Константинович, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Этот сборник — первая книга молодого писателя. В форме фантастического рассказа, иногда с элементами юмора и сатиры, нередко прибегая к историческим экскурсам, автор освещает вопросы, важные для наших современников, рисует работу ученых — физиков, математиков, биологов и др., показывает нелегкий, часто противоречивый путь научного поиска, разоблачает тех, кто пытается использовать научные изобретения в военных целях, во вред людям.Ця збірка — перша книжка молодого письменника. У формі фантастичної розповіді, часом з елементами гумору і сатири, нерідко вдаючись до історичних екскурсів, автор висвітлює питання, важливі для наших сучасників, змальовує роботу вчених — фізиків, математиків, біологів та ін., показує нелегкий, часто суперечливий шлях наукового пошуку, викриває тих, хто намагається використати наукові винаходи у воєнних цілях, на шкоду людям.

Таємниця жовтої валізи - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Таємниця жовтої валізи - читать книгу онлайн бесплатно, автор Романчук Олег Константинович

Знову маневри

Ракетна база “Меркурій” була найдосконаліша у своєму класі. Нічого схожого в історії збройних сил країни ще не було. Міністерство оборони дуже пишалося своїм дітищем і в той же час шкодувало, що не може відкрито похвалитись цим видатним успіхом військових і цивільних конструкторів. Бо ж саме міністерство видало циркуляр про найсуворіше дотримання таємниці щодо об’єкта.

Ніхто не знав, де розмістилася база. У крижаній пустелі поблизу знаменитих Бонанзи і Клондайку — колишнього раю авантурників і золотошукачів — чи десь у Скелястих горах, а може, в якійсь дружній країні.

Для цієї розповіді важливішим є те, що деякі службовці “Меркурія” мали інший погляд на доцільність таких баз. Однак начальство визнало стратегічне положення бази більш ніж ідеальним і не збиралося втрачати її.

Після останньої перевірки, коли командуванню було вказано на огріхи у навчанні особового складу, систему підготовки службовців реорганізували. Ще з більшою прискіпливістю почали добирати людей для служби на секретному об’єкті.

Мова йтиме про капітана Честера Уеста. Двадцяти восьми років, неодруженого. Зріст — шість з половиною футів, блондин. Служив у морській піхоті. На базі “Меркурій” виконував обов’язки чергового оператора станції наведення ракет стратегічного призначення.

Платили тут добре, однак служити повторний строк Честер не збирався. Постійно напружені нерви. Непевність у завтрашньому дні. Осоружні нагадування про червону загрозу! І навчання, навчання… З деякого часу він почав боятись за себе. Боявся зірватись і зробити так, як, приміром, лейтенант Джордж Бранц.

Лейтенант був його підлеглий. Під час чергової навчальної тривоги він збожеволів. Хай йому чорт! Зовсім молодий хлопець. Коли б не він, Честер Уест, коли б він вчасно не надбіг… Хто знає, чим би закінчилося те навчання. Лейтенант уже поклав палець на кнопку бойового пуску. Ще мить, і з стартових установок, націлених у напрямі потенціального противника, зірвалися б ядерні ракети…

Після того випадку Честер Уест отримав капітанські нашивки і подяку від самого міністра оборони. Того ж дня надійшла звістка, що лейтенант Бранц, перебуваючи в госпіталі, покінчив життя самогубством. Честер напився. Відтоді він робив це регулярно.

Чергування підходило до кінця. Честер нетерпляче позирав на годинник. Подумки він уже цмулив з химерно розмальованої бляшанки пиво “Фулл Лайт” — коли заступав на чергування, бачив, як солдати розвантажували транспортний літак з продуктами для офіцерського кафе.

Змінити його мав Девід Граймс. Його, колишнього астронавта, свого часу відчислили з Центру підготовки за участь у контрабанді героїну. З того часу — так принаймні твердив сам Девід — він став нудний і в’їдливий.

Честер зайнявся апаратурою. Треба було перевірити всі режими функціонування блоків. Граймс, як завжди, чіплятиметься до кожної дрібниці. Поки все було гаразд. Весело миготіли сигнальні лампочки, заколисуюче гуділи мотори…

І раптом почулося бридке завивання сирени. Капітан одірвав погляд від картосхеми й нерозуміюче втупився в датчик атомної тривоги. “Атомний напад” — спалахували червоним вогнем літери. Що це? Мінорні акорди чергового навчання? Але чому немає сигналу “навчальна”? Пекучі голки страшного здогаду вп’ялися в мозок. А коли ЦЕ правда? Намагався відігнати неймовірне припущення. ЦЬОГО НЕ МОГЛО БУТИ!

Вибух перервав його думки, боляче вдаривши по барабанних перетинках. Невідома сила підхопила капітана разом із стільцем і жбурнула на пластикову підлогу. Стеля здавалося, усім своїм громаддям придавила його…

* * *

Над поверженою, зганьбленою планетою вставав зоряний міраж. Ніби кадр за кадром, пропливали фантастичні картини мертвих міст, спаленої землі. Цивілізація, що знищила сама себе. Моторошно й потворно!

Вмить зникають звичні поняття і образи, змінюючись двовимірним світом видінь, похмурого трагізму приреченості.

Серед руїн блукають пласкі, мов фотографії, істоти. На почорнілих од вогню і кіптяви стінах чудом вцілілих будинків танцюють химерні тіні. Це все, що лишилося від тих, хто ще недавно гордо іменував себе гомо сапіенс. Ха! Гомо сапіенс? Гомо атомус! Го-мо а-то-мус!..

У розтоптаному людським безглуздям світі право на життя здобули химерно-потворні істоти із світу хворобливих марень. Гомо атомус! Вони шкірять свої зогнилі зуби і сміються. Сміються з нього — Честера Уеста, капітана військово-повітряних сил. Тепер уже колишнього капітана.

Вони відверто глузують — диявольський посміх блукає на їхніх жорстоких обличчях. Немов кажуть: “Невдовзі і ти будеш серед нас, Честере”.

Образи з напівмістичних картип Ієроніма Босха.[1] Ті ж страдницькі пози і гримаси. Ті ж кольори — чорний і червоний. Барви мук, смерті, крові і пітьми…

Ким почуваєш себе ти, капітане, у світі нещадної реальності? Не відаєш? Тебе переслідує жахливе відчуття роздвоєності. Чи не так? Ти не розумієш, що з тобою коїться…

Навіть сонце — ця вічно неспокійна жовта пляма — теж набуло зловісного відтінку червоного золота.

Що це за химери і видіння? Наслідок психічного шоку, стану, близького до руйнації людської особистості?

Зрештою це не так важливо. Саме тепер. Коли ЦЕ сталося. Все перемішалося — страхітлива реальність і фантастична дійсність.

Ти достеменно знаєш, що цьому нелюдському випробуванню нема кінця. Ти навічно залишився самотній. Наодинці зі своїми думками. Ти сам завинив перед Життям і тепер розплачуєшся за це.

Ти кричиш. Від болю і жаху. Від усвідомлення приреченості. Тебе ніхто не чує. Довкола пустеля. Випалена дощенту земля. Радіація. У цьому світі емоції не мають сили і ціни. Все навкруги мертве. І ти теж. Живий мертвий!

Перед очима Честера Уеста завирував калейдоскоп власного життя. Таємнича і незбагненна сила жбурнула його у круговерть минулого…

* * *

Думки, думки, думки… Вони ошаліли. То мчать, як вихор, то наштовхуються одна на одну і сунуть, сунуть… Не дають дихати. Ще трохи, і вони поховають тебе під вагою неспростовних доказів твоєї вини за ЦЮ трагедію. Ти несеш відповідальність за те, що сталося. Не заперечуй. У тобі ще жевріє якась надія? Пусте. Присуд буде остаточний. Думки-присяжні вже посхоплювались зі своїх місць і готові винести вердикт: “Винен!”

Верховний суддя — твоя совість. Останнє слово за нею. А поки що вона, мов Будда, дарує загадковий усміх. Ледь помітний усміх. Всім і нікому. Бо знає надто багато…

Ти пригадуєш свій перший самостійний крок у житті? Коли ти втік з дому і добровольцем записався в морську піхоту. Скільки тобі тоді було? Вісімнадцять? Кулаки — мов гарбузи. Жадоба пригод. Молокосос! Надивився фільмів, і потягло в екзотичні краї.

Романтику наче вітром здуло, коли попав до азіатських джунглів. У тамтешньому навчальному центрі сорокарічні сержанти з гіпертрофованими біцепсами і бичачими карками навчали виживати серед заростей Південно-Східної Азії. Навчали прийомів карате. Чого тільки там не навчали!.. Упевнившись, що ти володієш сорока трьома способами вбивства людини, тебе послали воювати. І ти воював, стріляв. Щоправда, стріляв не так, як інші, — де тільки видніло щось живе (бо ти таки був ще молокосос). Стріляв тільки тоді, коли власному життю загрожувала небезпека.

Якось ти зірвався. Пам’ятаєш? Оператори з телекомпанії знімали бойові епізоди. Коли фіксували операцію пошуку партизанів, режисер наказав солдатам не дивитися в об’єктив, мовляв, виходить неприродно. Ти не витримав і шмагонув з автомата по кінокамері.

Поделиться книгой

Оставить отзыв