Тесленко Александр Константинович — Корида

Тут можно читать онлайн книгу Тесленко Александр Константинович - Корида - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Корида
Язык книги: Украинский
Издатель: "Молодь"
Город печати: Київ
Год печати: 1983
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Корида краткое содержание

Корида - описание и краткое содержание, автор Тесленко Александр Константинович, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

В фантастических образах и ситуациях своих произведений молодой писатель пытается воспроизвести сосуществование в человеке определенных моральных императивов — чувства долга перед сегодняшней жизнью, необходимости активного вмешательства в неё ради общего прогресса, желания видеть реализованными уже сегодня выношенные в мечтах идеалы.До нової книги молодого письменника увійшли науково-фантастичні повісті “Світячи іншим”, “Діти Ніколіана”, “Корида” та оповідання.

Корида - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Корида - читать книгу онлайн бесплатно, автор Тесленко Александр Константинович

Науково-фантастичні повісті та оповідання

ОРЛАН СТАХ

Оповідання

Вулиця простяглась аж до обрію, і Орлан Стах ішов нею, не маючи певної мети. Вже майже біля лісу, де дорога повертала праворуч, його погляд раптом зупинився на одному з котеджів. Спершу Орлан Стах просто завважив, що той котедж зовсім не схожий на інші. А вже потім, ніби осяяний далекими спогадами, збагнув, що перед ним його власний дім, точніше, дім його батьків. Невеличкий будинок скидався на приземкуватого гриба на товстій ніжці. Оранжева шапка-дах помальована сріблястими зірками. Маленький садок у променях надвечір’я. Яблуні, посаджені батьком, уже постаріли.

Перейшов дорогу, став коло невисокого парканчика. Нараз прочинилися двері котеджу, і на порозі з’явився сухорлявий чоловік. Орлан аж сахнувся, так він був схожий на небіжчика-батька — густа сива борода і сива розкошлана чуприна. Чоловік вийшов квапливо, поглянув довкола… Вони зустрілись поглядами. Гаряча хвиля розлилась по тілу Орлана, запульсувала в скронях. Сухорлявий чоловік у білій вишиваній сорочці швидко попростував вузькою стежкою повз білі яблуні.

Ось він уже біля парканчика. Уже поряд… За спиною проскрипів незмазаним ланцюгом передачі велосипедист.

— Орлане… — тихо, пересохлими від хвилювання губами вимовив чоловік. — Я відчував, що ти прийдеш, я чекав цього, чекав цього дня.

— Дорій?

— Так, Орлане. Як ти мене знайшов? — І, не діждавшись відповіді, тихо заплакав. — Ходімо…

Вони рушили вузькою стежкою до будинку.

— Як ти мене знайшов? — повторив чоловік своє запитання, не озираючись.

Гілка квітучої яблуні торкнулась Орланової щоки, і він зупинився.

— Я не шукав тебе.

— Виходить, випадково?

— Так.

Дорій нервово засміявся, здригаючись усім тілом, ніби зпову заплакав.

— Ти впізнаєш наш дім? Я зробив його схожим на батьківський… І яблуні посадив так само. Все дуже схоже. Правда ж?

— Так, Дорію. Піднімалися східцями до дверей.

— Я дуже постарів. Дивлюся на тебе, рідного брата, і бачу, як я постарів. Але, знаєш, у цьому часі швидко старіють. — Дорій вибачливо всміхнувся.

Зайшли до великої, освітленої жовтаво округлої вітальні без вікон. Світилася вся стеля, як і в будинку їхнього батька. Посередині — овальний стіл, застелений білою, гаптованою золотом скатеркою. На стіні — картини. Із сусідньої кімнати долинув старечий голос:

— Тобі здалося, правда ж, Дорію? — З кімнати повільно вийшла сухорлява бабуся у довгій сірій широкій спідниці, босоніж, у блакитній блузці. Ніяково привіталася: — Добрий вечір… — і раптом по-старечому безгучно заплакала, як і тоді Дорій.

— Невже? Орлане?.. — Вона всміхнулася крізь сльози, й Орлан Стах упізнав усмішку юної Ліани Лани.

— Розповідай, Орлане, — схвильовано проказав Дорій. — Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемось. Ти уявляєш, Ліано, він знайшов нас випадково.

— Так. Власне, не зовсім, але я міг би вийти і десятиліттям раніше чи пізніше. Я письменник. Вивчаю ці часи… Одного разу вийшов у сорок другому. До всього був готовий. Та хіба вгадаєш? Потрапив саме під бомбардування.

— Де це було?

— Під Тулою. Взимку. Оглушило. В снігу лежав. А як отямився — повз мене бігли люди, стріляли…

— Під Тулою? Я в сорок другому теж був там… Ми паступали… Не випадково ти виходив у сорок другому. Не випадково вивчаєш наші часи. І не випадково я збудував хату, схожу на батьківську. Ти її побачив і зупинився. Ми повинні були зустрітись… А батько живий, Орлане? — Дорій запитав сторожко, ледь чутно.

— Сім років тому… Вони з мамою майже разом…

— Хворіли?

— Ні… Просто вони не вічні… Останні роки про тебе часто згадували… Чому ви не повернулись, Дорію? Ми всі думали, що з вами щось трапилось. Особливо після того, як повернувся Алек. Ти ж пам’ятаєш, як він усіх запевняв, що залишиться в середньовіччі назавжди, згорить у полум’ї інквізиції, але віддасть усього себе великій справі… Пам’ятаєш? І то були не просто красиві слова. Він був серйозним і мужнім чоловіком. Але ж він повернувся через дванадцять років. Сказав: “Я зробив усе, що міг. Більше не витримаю. Мене не спалить свята інквізиція. Я просто збожеволію…” А ви ж обіцяли всім, що через десять років повернетесь.

Дорій з Ліаною перезирнулись:

— Сподобалося нам тут.

…Ще в пам’яті лунали урочисті промови й марші на честь випускників, ще стояли перед очима усміхнені обличчя друзів і викладачів, ще ворушилася під серцем приємна млость від усвідомлення власної самостійності, ще виразно відчував хвилювання Ліани Лани і її маленьку теплу долоню, затиснуту міцно в своїй, але вже розумів — їм обом не поталанило.

Все сталося несподівано. Коли обриси навколишнього почали загусати, утворюючи дуже швидкоплинні, але вже чіткі сполуки, вони приготувались до зупинки.

І раптом якась шалена хвиля кинула їх у різні боки, боляче шмагонула Дорія по обличчю, засипала піщугою очі…

Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч уже не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.

Вони не помітили тої миті, коли опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.

Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарках диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники доганяли їх… Хто вони? З вагонів відстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати невеличкий состав.

У пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші.

Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого, закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, схожий на екран університетського телеінформатора, байдуже світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.

“Ліано, — прошепотів Дорій. — Ти жива?”

Вона не рухалась.

“Ліано!” — крикнув і не пізнав власного голосу.

Дівчина застогнала, повільно розплющила очі:

“Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? Якась дика орда. Страшно, Дорію. — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся: — Мені ще страшно. Але це мине. Ми проживем тут десять років, як і треба. Я вже почуваю себе краще. Можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо”.

“Так, треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?”

Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:

“Хто такі?”

Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків, босих, у пошарпаних полотняних одежинах. В руці одного з них був револьвер.

“Хто такі, питаю?” — почулося знову.

Як важко починати. Що їм сказати? Як повестися? Дорій як міг намагався приховати своє хвилювання.

“Це, мо’, із поїзда? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!”

“Ви звідки?”

Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо мовив:

“Ми з Пітера…”

“Ну да?” — недовірливо протягнув середній.

“Та бреше, гад! Ти глянь, які в них годинники. В одної контри я вже такі бачив. Ану, ходімо!” — І старший наставив револьвер.

Як же це вони так необачно! Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана зойкнула і враз підвелася на ноги.

“Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла вона. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутися…”

Поделиться книгой

Оставить отзыв