Дуреев Александр Михайлович (UK) — Жадані пороги землі

Тут можно читать онлайн книгу Дуреев Александр Михайлович (UK) - Жадані пороги землі - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Жадані пороги землі
Язык книги: Украинский
Издатель: “Молодь”
Город печати: Київ
Год печати: 1991
ISBN: 5-7720-0525-1
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Жадані пороги землі краткое содержание

Жадані пороги землі - описание и краткое содержание, автор Дуреев Александр Михайлович (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

В книгу вошли произведения трех молодых писателей-фантастов. Многим читателям их имена, наверное, известны из публикаций в прессе и коллективных сборниках. В нашем издании творчество каждого представлено наиболее полно.Они разные. Разные, понятно, сюжеты, характеры и судьбы героев. Разная манера письма: одному присуща философичность, эрудиция, другому — богатство, яркость фантастического антуража, третий увлекает динамизмом, хитросплетением событий.И всех троих объединяет искреннее желание прикоснуться к острым проблемам реального мира.До книги ввійшли твори трьох молодих письменників-фантастів. Багатьом читачам їхні імена, напевне, знайомі з публікацій у пресі і колективних збірниках. У нашому виданні творчість кожного представлена найбільш повно.Вони різні. Різні, зрозуміло, сюжети, характери і долі героїв. Різна манера письма: одного вирізняє філософічність, ерудиція, другого — багатство, яскравість фантастичного антуражу, третій захоплює динамізмом, хитромудрим плетивом подій. І всіх трьох об’єднує щире прагнення доторкнутися до гострих болючих проблем реального світу.

Жадані пороги землі - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Жадані пороги землі - читать книгу онлайн бесплатно, автор Дуреев Александр Михайлович (UK)

Фантастичні повісті та оповідання

Художнє оформлення та ілюстрації В. Т. Гончаренка

Дурєєв Олександр

ЖАДАНІ ПОРОГИ ЗЕМЛІ

ВСЕ ДУЖЕ ПРОСТО

Пасажир на борту. Здається, все йде як належить, але капітан нервує.

— Потурають тут всяким, — буркає він, — зупиняйся заради однієї людини!..

В реєстрі ця зупинка називається “Тиха планета”, і ще жодного разу за останні шість років він не приймав тут більше одного-двох пасажирів. Однак і ті здебільшого якісь дивні.

Він стоїть у рубці й мовчки дивиться, як штурман з третім помічником метушаться біля дисплея. Вони коректують маршрут. Обидва молоді, їм дуже подобається працювати з новою блискучою апаратурою. На екрані повільно рухається голуба цятка, це — їхній корабель “Герої Венери”. Великий корабель — тільки пасажирів на борту близько трьохсот, і у кожного свої термінові справи. “А скільки вантажу, а всього іншого… і — на тобі-заради однієї людини завертай на “Тиху планету”!” — капітан невдоволено морщиться.

Це його останній рейс по трансгалактичному кільцю, а потім — прощавай, великий космос. Може, тому він сьогодні не в настрої.

Спалахує зелене табло: на зв’язку медичний відсік.

— Здоровий! — це голос корабельного лікаря. — Всі дані в нормі.

На екрані телемонітора обличчя нового пасажира. Блідий, високий, з безкровними губами, але в його очах повно прихованого болю і одержимості.

— Добридень! — тихо промовляє пасажир.

Капітанові здається, що пасажир знаходиться на крайній межі терпіння.

“Так і знав, — думає він, — усі вони схожі один на одного на цій “Тихій”.

— Добридень, — доброзичливо промовляє він, — пройдіть до сорок третього відсіку, там ви зможете відпочити.

— Я проведу його, — поквапливо каже лікар.

Це його хобі — турбота про пасажирів “Тихої”. Можливо, він хоче щось написати про них. Якщо так, то йому весь час не щастить. Їх ще нікому не вдалося розговорити.

— Проведіть, авжеж, проведіть, — погоджується капітан і поринає в свої капітанські клопоти.

З рубки він виходить аж десь за півтори години. Високий, засмаглий, з сивими скронями, капітан самотньо обходить корабель. Адже це його останній політ…

У пішохідній галереї, що веде з сорок третього відсіку, капітан бачить жінку, яка з пересторогою відходить назад. Хоча килим приглушує кроки, вона все-таки рухається навшпиньки, тонкою рукою притримуючись за переборку.

— Що з вами? — басить капітан просто в маленьке рожеве вухо.

Жінка скрикує, блідне.

— Що з вами? — знову, але вже стурбовано питає капітан і, знічено озирнувшись, підхоплює падаючу жінку й несе її до сорок третього відсіку. Потім, збагнувши, що вона знепритомніла, він повертає до медпункту. Після ін’єкції віталламексу до неї повертається свідомість.

— Що з вами? — вже автоматично промовляє капітан.

Мабуть, віталламекс діє несподівано сильно, бо жінка одразу переходить у наступ:

— А! Що з вами? — агресивно зводить вона смоляні брови.

— Заспокойтеся, — радить лікар.

— Я спокійна! — У жінки такий вигляд, начебто вона, склавши валізи, зараз вийде з корабля прямісінько у порожнечу і піде пішки до самої Землі. — А ось ви… ви… — вона раптом закриває обличчя руками і схлипує, — навіщо ви підсунули мені цього божевільного?

— Якого божевільного? — дивується капітан.

— Ну, цього, який тільки-но з’явився на кораблі…

— Новий пасажир, чи що?

Жінка мовчки кивнула головою, показуючи всім своїм виглядом, що говорити вона більше не в змозі. Однак тут же довірливо схиляється до капітана.

— Адже ви знаєте, в сорок третьому летять геологи з Регініллуса першого, — жінка усміхається і поправляє зачіску, — такі, знаєте, славні хлоп’ята. Компанія у них велика, в трьох чи чотирьох відсіках, от вони й пішли.

— Куди ж вони могли піти з корабля? — з підозрою питає капітан.

— З корабля?! — лякається жінка, а потім сміється і махає рукою. — Ні, що ви! Вони пішли в тридцятий відсік. Певно вирішили зібратися разом. Я саме лишилась одна, коли увійшов цей… — жінка здригнулася і озирнулась, — я одразу помітила, що він якийсь… ну, такий дивний, — пошепки заговорила вона, — зайшов, знаєте, тихо-тихо, нібито у нього замість голови чаша, по вінця наповнена якоюсь цінною рідиною і він боїться розхлюпати бодай краплину. Так ходять люди, що страждають від нестерпного головного болю… я на собі це спробувала, — зненацька ослаблим голосом промовила вона і потерла пальчиками скроні, — або, котрі… “з привітом”, — вона покрутила пальцем біля скронь. — Отже, увійшов тихо-тихо і сів нерухомо. Завмер, мов статуя. Не привітався, не поцікавився, як моє ім’я, звідки їду…

— А звідки ви їдете? — втомлено спитав капітан.

— Я з п’ятсот сьомої експедиції, кухар-програміст. Ось бачите! А він навіть не спитав… Але не це головне. Так він сидів і сидів. Я кілька разів озивалася до нього, — жінка набрала ображеного вигляду, — але він мовчав. Тоді я запропонувала йому зіграти в кубічне доміно…

— І що?

— Що?! Та він глянув на мене такими очима… Такими! Мені здалось, що він уб’є мене. Вб’є або… або зробить щось жахливе. От коли він так подивився на мене, я більше до нього не підходила. Сіла собі в куточку, — у жінки затремтіли губи і голос став зовсім тонким, — книжку якусь взяла… А він, — вона знову нахилилася до капітана, — не здвигнеться! Тиша така, що повітря, здається, почало дзвеніти від напруження. І неспокій якийсь, нудьга! Жах проймає. От я бічком, бічком і вибралася з відсіку. Він навіть не глянув… А в галереї ви мене налякали, — усміхнулася жінка, — правду кажучи, дуже налякали.

Коли вона вийшла, лікар у задумі зітхнув:

— Може, й справді провести додаткове обстеження? — порадився він.

— Марна справа. Пасажир цілком здоровий, повірте мені. Просто йому зараз не до знайомств, — відповів капітан, — для нього зараз головне — до Землі дістатися. Долетіти будь-як. А там поступово прийде до тями. Повірте мені, — знову повторив він і в задумі додав, дивлячись кудись повз лікаря: — Всі вони однакові на цій “Тихій”…

Корабель востаннє здригнувся і завмер. На оглядових екранах з’явився космодром. Будинок космопорту мав зараз сірий і невиразний вигляд. На Землі йшов дощ. Капітанові навіть здалося, що він чує, як лопотять по обшивці корабля косі сильні струмені і плюскотять, стікаючи на бетон. Він провів рукою по панелях керування, підвівся і, не озираючись, увійшов у ліфт. За ним прослідували з документацією штурман і третій помічник. Так бувало вже десятки разів, але сьогодні все було інакше. Розвантаженням займеться перший помічник, пасажирами — другий, а він, капітан, прийде потім, коли все це закінчиться і на кораблі нікого не залишиться. Підніметься в корабель, щоб востаннє пройти всіма його галереями і відсіками, посидіти на прощання в рубці, усвідомити, що це остання посадка, і на самоті пережити трагедію, яку несуть у собі поняття “назавжди” і “вже більше ніколи”.

Пахне дощем. Його аерозольна гострота паморочить голову. Третій помічник, прикрившись від дощу інфокасетою, блискавично метнувся в кар. За ним повільно втиснувся штурман, і тільки капітан стояв і мокнув під дощем, заплющивши очі і звівши обличчя до хмар…

Коли, закінчивши всі формальності, вони вийшли з диспетчерської, дощ трохи ущух, зате вітер посилився.

— Гляньте-но, — зупинившись, штурман вказав на стоянку гравіпланів, — і коли він встиг?

Поделиться книгой

Оставить отзыв