Толстой Алексей Николаевич — Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

Тут можно читать онлайн книгу Толстой Алексей Николаевич - Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Научная фантастика. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Язык книги: Украинский
Язык оригинальной книги: Русский
Издатель: "Молодь"
Город печати: Київ
Год печати: 1984
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна краткое содержание

Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - описание и краткое содержание, автор Толстой Алексей Николаевич, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Выдающийся русский советский писатель А. Н. Толстой — автор всемирноизвестной трилогии “Хождение по мукам”, романа “Петр Первый” и других произведений — очень много сделал в деле развития научной фантастики. Его романы “Аэлита” (1922–1923) и “Гиперболоид инженера Гарина” (1925–1927), по сути, положили начало советской научно-фантастической литературе.Эти прекрасные произведения, герои которых переживают множество различных приключений, путешествуют на Марс (“Аэлита”), борются против авантюристических планов порабощения мира (“Гиперболоид инженера Гарина”), и сегодня захватывают читателя, особенно молодежь.Науково-фантастичні романи видатного російського радянського письменника розповідають про пригоди, яких зазнають герої творів, мандруючи на Марс (“Аеліта”) і борючись проти авантюристичних планів підкорення світу (“Гіперболоїд інженера Гаріна”).

Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - читать книгу онлайн бесплатно, автор Толстой Алексей Николаевич

АЕЛІТА

ДИВНА ОБ’ЯВА

У Петрограді, на вулиці Червоних Зір, появилася дивна об’ява: невеликий, сірого паперу аркуш було прибито до облупленої стіни порожнього будинку. Кореспондент американської газети Арчібальд Скайльс, проходячи мимо, побачив босу молоду жінку в ситцевому охайному платті, яка стояла перед об’явою: вона читала, ворушачи губами. На її втомленому, милому обличчі не було подиву, тільки в синіх байдужих очах світилося щось несамовите. Жінка засунула пасмо хвилястого волосся за вухо, підняла з тротуару кошик із зеленню і пішла через вулицю.

Об’ява була варта великої уваги. З цікавості Скайльс прочитав її, підійшов ближче, провів рукою по очах, перечитав ще раз.

— Twenty three, — нарешті мовив він, що мало означати: “Сто чортів його батькові”.

В об’яві писалося:

Інженер М. С. Лось запрошує тих, хто бажає летіти з ним 18 серпня на планету Марс, з’явитися для особистих переговорів од 6 до 8 вечора. Ждановська набережна, будинок 11, у дворі”.

Це було написано зрозуміло і просто, звичайним чорнильним олівцем.

Скайльс мимоволі помацав пульс: такий, як завжди. Глянув на хронометр: було десять хвилин на п’яту, 17 серпня 192… року.

Із спокійною мужністю Скайльс сподівався усього в цьому шаленому місті, але об’ява, прибита гвіздочками до облупленої стіни, вплинула на нього надзвичайно болісно.

Дув вітер безлюдною вулицею Червоних Зір. Вікна багатоповерхових будинків — одні розбиті, інші позабивані дошками, здавалося, там ніхто не живе, жодна голова не визирала на вулицю. Молода жінка, поставивши кошик на тротуар, стояла по той бік вулиці й дивилася на Скайльса. Миле її лице було спокійне і втомлене.

У Скайльса заграли на вилицях жовна. Він дістав старого конверта і записав адресу Лося. В цей час перед об’явою зупинився високий, широкоплечий чоловік, без шапки, судячи по одежі — солдат, у суконній сорочці без пояса, в обмотках. Руки він знічев’я засунув у кишені. Міцна потилиця напружилася, коли він почав читати об’яву.

— Оце так замахнувся — на Марс! — озвався він задоволено і повернув до Скайльса засмагле безтурботне обличчя.

На скроні у нього навскіс білів шрам. Очі — сизо-карі і так само, як у тієї жінки, — з іскринкою. (Скайльс давно вже примітив цю іскринку в російських очах і навіть писав про неї в статті: “Відсутність у їхніх очах певності, то насмішкуватість, то шалена рішучість і, нарешті, незрозумілий вираз переваги — надто болюче впливають на європейську людину”).

— А от узяти б і полетіти з ним, дуже просто, — знову мовив солдат, усміхнувся простодушно і водночас швидко з голови до ніг оглянув Скайльса.

Раптом він примружився, усмішка зникла з обличчя. Він уважно дивився через вулицю на босу жінку, яка все ще нерухомо стояла біля кошика.

Кивнувши підборіддям, він сказав їй:

— Машо, ти чого стоїш? (Вона швидко блимнула очима). Ну і йшла б уже додому. (Вона переступила невеликими запорошеними ногами, зітхнула, нахилила голову). Іди, йди, я скоро прийду.

Жінка підняла кошика і пішла. Солдат сказав:

— Я увільнився в запас через контузію і поранення. Ходжу об’яви читаю, — нудьга страшенна.

— Ви думаєте піти по цій об’яві? — запитав Скайльс.

— Неодмінно піду.

— Але ж це дурниця — летіти в безповітряному просторі п’ятдесят мільйонів кілометрів.

— Що й казати — далеко.

— Це шахрайство або маячня.

— Все може бути.

Скайльс тепер теж примруживсь, оглянув солдата, який дивився на нього саме так: насмішкувато, з незрозумілим виразом переваги, спалахнув гнівно і подався до Неви. Ступав упевнено й широко. У сквері він сів на лаву, засунув руку до кишені, де, як у старого курця, лежав тютюн, одним рухом великого пальця набив люльку, закурив і випростав ноги.

В сквері шуміли старі липи. Повітря було вологе й тепле. На купі піску, сам на весь сквер, видно, уже давно, сидів маленький хлопчик у брудній сорочці в горошок і без штанів. Вітер час од часу куйовдив його біле і м’яке волосся. В руці хлопчик тримав кінець мотузочка, до другого кінця мотузочка було прив’язано за ногу стару ворону з настовбурченим пір’ям. Вона сиділа незадоволена й сердита і так само, як хлопчик, дивилася на Скайльса.

Раптом — це було тільки мить — ніби хмаринка пройшла по його свідомості, запаморочилось у голові: чи не у сні він усе це бачить?.. Хлопчик, ворона, порожні будинки, безлюдні вулиці, дивні погляди перехожих і прибита цвяшками об’ява — запрошення летіти у світові простори…

Скайльс глибоко затягнувся міцним тютюном. Розгорнув план Петрограда і, водячи по ньому кінцем люльки, знайшов Ждановську набережну.

У МАЙСТЕРНІ ЛОСЯ

Скайльс зайшов у двір, завалений іржавим залізом і бочками з-під цементу. На купах сміття, між сплутаними клубками дротів, поламаними частинами верстатів, росла чахла трава. У глибині подвір’я від заходу сонця палали запорошені вікна високого сарая. Невеликі двері в ньому були прочинені, на порозі навпочіпки сидів робітник і розмішував у відерці сурик. Коли Скайльс запитав, чи можна бачити інженера Лося, робітник кивнув усередину сарая. Скайльс увійшов.

Сарай був ледь освітлений — над столом, заваленим кресленнями та книгами, горіла в бляшаному конусі електрична лампочка. У глибині сарая здіймалося до стелі риштування. Тут же палало горно, яке роздмухував робітник. Крізь риштування виблискувала металева, з багатьма заклепками, поверхня сферичного тіла. В розчинені стулки воріт було видно багряні смуги заходу і клуби хмар, що піднялися з моря.

Робітник, який роздмухував горно, тихо мовив:

— До вас, Мстиславе Сергійовичу.

Із-за риштування появився кріпкий, середній на зріст чоловік. Густе, шапкою, волосся його було біле. Обличчя молоде, голене, з гарним великим ротом, з ясними очима, які дивилися пильно, не кліпаючи, і, здавалося, летіли попереду обличчя. Він був у полотняній брудній, розхристаній сорочці, в залатаних штанях, підперезаних мотузком. У руці тримав забруднене креслення. Підходячи, він спробував застебнути на грудях сорочку, але ґудзика не було.

— Ви по об’яві? Хочете летіти? — спитав він глухуватим голосом і, вказавши Скайльсові на стілець під конусом лампочки, сів навпроти коло столу, поклав креслення і почав набивати люльку.

Це й був інженер Мстислав Сергійович Лось.

Опустивши очі, він витер сірника; вогник освітив знизу його міцне обличчя, дві зморшки біля рота — гіркі складки, широкий виріз ніздрів, довгі темні вії, Скайльс лишився задоволений оглядом. Він пояснив, що летіти не збирається, але прочитав об’яву на вулиці Червоних Зір і вважає за обов’язок ознайомити своїх читачів з таким надзвичайним і сенсаційним проектом міжпланетного сполучення.

Лось слухав, не відводячи од нього погляду, і ясні очі його дивилися так же пильно, не кліпаючи.

— Жаль, що ви не хочете зі мною летіти, жаль, — вій хитнув головою. — Люди шарахаються від мене, як од скаженого. За чотири дні я покидаю Землю і досі не можу знайти супутника. — Він знову витер сірника, пустив клуб диму. — Які дані вам потрібні?

— Найяскравіші риси вашої біографії.

— Це нікому не потрібно, — сказав Лось, — нічого незвичайного. Вчився на копійки, з дванадцяти років на своїх ногах. Молодість, роки навчання, робота, служба, — жодної риси, цікавої для ваших читачів, нічого незвичайного, крім… — Лось раптом насупився, біля рота різко позначилися зморшки. — Ну, так ось… Над цією машиною, — він тицьнув люлькою в напрямку риштування, — працюю давно. Будувати почав два роки тому. Все!

Поделиться книгой

Оставить отзыв