Самбук Ростислав Феодосьевич — Бронзовий чорт

Тут можно читать онлайн книгу Самбук Ростислав Феодосьевич - Бронзовий чорт - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Боевики. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Бронзовий чорт
Из Серии: СМЕРШ
Количество страниц: 59
Язык книги: UA
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Бронзовий чорт краткое содержание

Бронзовий чорт - описание и краткое содержание, автор Самбук Ростислав Феодосьевич, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Это роман украинского советского писателя в двух частях ("Бронзовый черт" и "Марафон длиной в неделю") о попытке гитлеровской разведки организовать покушение на Верховного Главнокомандующего Красной Армии, а также о работниках контрразведки СМЕРШ, своевременно обезвредивших фашистских диверсантов.

Бронзовий чорт - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Бронзовий чорт - читать книгу онлайн бесплатно, автор Самбук Ростислав Феодосьевич

Ростистав Самбук

Бронзовий чорт

Scan, OCR (c) gun-fan

– Хочете чаю? – запитав Рубцов і, не чекаючи згоди, відчинив двері й наказав ад'ютантові: – Дві склянки чаю, Володю, тільки міцного. І з печивом. – Пройшов до прикритої чорним репсом карти на стіні, розсунув шторки, постояв, роздивляючись, наче не пам'ятав усіх позначок на ній. Круто повернувся до Воловика й мовив з притиском: – Сивий повідомляє, що німці готують якусь важливу операцію. Суворо засекречену. Навіть Сивому не вдалося довідатися нічого конкретного. Висадка шпгунсько-диверсійної групи в районі Сарни – Ковель. Єдине, що знаємо…

Воловик ледь новорухпувся на незручному стільці з гнутою спинкою. Подумав: чому такі стільці назвали віденськими? Певно, не тому, що їх започаткували віденські майстри. Вони ж точно мали голови на плечах, а чоловік, який уперше зробив що тверду потвору, був типовим халтурником; на такому стільці й кілька хвилин усидіти неможливо. Особливо людині з давнім радикулітом.

Одповів Рубцову сухо:

– Не так уже й мало, Василю Семеновичу. Сьогодні субота, а висадка планується на тому тижні. Маємо принаймні два дні, щоб підготуватися. Карому вистачить.

– Вистачить? – недовірливо перепитав Рубцов. – Карому то вистачить, але ліси… Тут такі ліси… – Знову повернувся до карти, наче хотів знайти там відповідь на запитання, що не давало спокою. Так і не знайшовши її, витягнув із сейфа іншу карту з численними позначками обабіч лінії фронту, святу святих фронтового управління контррозвідки – до неї мали доступ лише кілька працівників: фактично він, генерал Рубцов, та його заступник полковник Воловик, ще двоє-троє з командування – і все. Рубцов розклав карту на столі, розгладив її долонею, тицьнув пальцем у синій трикутник досить далеко від лінії фронту…

– Може, послати до Сивого спеціального зв'язкового? – запропонував. – 3 рацією?

Полковник заперечливо похитав головою.

– А що це дасть? Коли б Сивий дізнався про щось конкретне, повідомив би. Зв'язок з партизанами в нього надійний. Інформація, яку він надсилає, потрапляє до нас через дві-три доби.

Рубцов зміряв Воловика уважним поглядом. Як завжди, у полковника залізна логіка. Але навіщо це нагадування? Наче він сам не знає, який канал зв'язку між Сивим і партизанським загоном.

Проте генерал нічим не виказав свого незадоволення: сидів, розглядав карту й міркував. Вивчення карти тішило й заспокоювало його. Усе як на долоні: колами позначені місця розташування розвідницьких та каральних органів ворога. Взагалі для всього є умовні позначки: шпигунсько-диверсійні школи, конспіративні квартири, пункти переправлень… Маршрути проникнення гітлерівських шпигунів у розташування наших військ, місця приземлення парашутистів тощо.

Але ж тепер особливий випадок. Щось задумали в «Цепеліні», можливо, навіть не там, а в самому Берліні, отже, навряд чи користуватимуться старими каналами, вигадають щось нове… І добре, що надійшла хоч така, не зовсім конкретна інформація від Сивого.

У двері постукали. Рубцов прикрив карту. Ад'ютант приніс чай: дві склянки на підносі й цукор та печиво у вазочці.

Генерал зиркнув і задоволено потер долоні.

– Неймовірно – з цитриною… І де ти береш усе це, Володю?

Ад'ютант лише осміхнувся поблажливо: у кожного свої секрети й не відкривати ж їх начальству. Він вийшов, залишивши в кімнаті запах гарного одеколону.

Генерал одірвався!од чаю, повів носом і мовив:

– Ну й проноза цей Володька! Варто тільки натякнути, все буде…

Воловик вдоволено ковтнув міцного чаю і зауважив:

– Ваш Володя справжній суціга. Але от в генерала Попова ад'ютант!..

– У Попова? – не повірив Рубцов. – Щоб спритніший за Володьку?..

Воловик покалатав ложечкою в склянці й одповів безапеляційно:

– Уявіть собі! Пам'ятаєте, коли дивізія Попова домолочувала німців за Житомиром? Тоді Попову допоміг Овсієнко, його танковий корпус обійшов місто з півночі і вдарив у лівий фланг німцям…

– Так, і вони з'єдналися, здається, в селі Михайлівці.

– У селищі, – уточнив Воловик. – Два генерали-переможці ще гарячі від бою зійшлися в школі, в якій годину тому стояв німецький штаб. Вирішили пообідати. Ад'ютант Попова організував щось нашвидкуруч. Овсієнко зиркнув на стіл, крекнув невдоволено – мовляв, за перемогу й чарку не завадило б… Попов лише рукою махнув: тили біс його зна де, кухнею і не пахне… Але Овсієнко підморгнув хитро. «У мене Петро, – каже, – з-під землі дістане…» Покликав ад'ютанта. Тільки пальцем показав на стіл, ад'ютантові більш нічого й не потрібно. Козирнув, мовляв, буде зроблено. Та згодом повертається винуватий: вибачте, нема… Овсієнко, звичайно, насупився, проте не розсердився. «Якщо вже й Петько не роздобув, – каже, – таки вже нема…»

– Самовпевненості йому не позичати, – посміхнувся Рубцов.

– Авжеж, – погодився Воловик, – так і Попов, мабуть, подумав. Викликає свого ад'ютанта. «Постарайся, – каже, – Іване Миколайовичу». А якщо він його Іваном Миколайовичем назвав, ад'ютантові все ясно. І справді, не минуло й десяти хвилин, приносить склянку спирту. Овсієнко аж рота роззявив. «Ну й ну, – каже, – а я своєму Петькові, як святому, вірив. Ціни нема вашому Іванові…» Випили вони й закусили, настрій, звичайно, поліпшився. Закурили, Попов покликав ад'ютанта. Певно, до кінця не насолодився перемогою, попишатися захотілося. «А признайся-но, Іване, – питає, – де дістав спирт?» Той лише головою крутить, великий секрет, мовляв. «Ну, – гримнув генерал, – розповідай, коли питають».. Тому нікуди дітися: «Слухаю, товаришу генерал. Тут колись школа була, до німців, значить, коли вони в ній комендатуру обладнали, а потім штаб. Ну, всяке там навчальне приладдя в підвалах звалене. Я, знаєте, все обдивився, оце бачу, а там експонати. Ну, всякі гади заспиртовані…» – «І тим спиртом ти нас?..» – розлютився Попов. «Так спирт же, товаришу генерал, убиває все…» Попов зиркнув на Овсіенка, а той лиш регоче. «За такого ад'ютанта двох Петьків хочеш? – питає. – Міняюсь не вагаючись».

Рубцов дістав із склянки цитринове кружальце, зі смаком посмоктав.

– Натяк зрозумів… – посміхнувся.

– А вам апетиту не бракує, – зауважив Воловик, Чай смакував йому, але все ж трохи не допив і відсунув склянку. – То я зв'яжуся з Карим, – запропонував.

– Негайно, – погодився генерал, – Розшукові групи роззосередити в районі Ковель – - Сарни. Щоб муху не пропустили. Тримати зв'язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене.

Воловик навіть не кивнув. Справді, йому відомо все, що належить знати людині його становища, проте вислухати начальство ніколи не завадить. Йому вже сорок чотири роки, з них понад двадцять в ЧК, дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді елементарні речі давалися важко – що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на різні курси вдосоналення, чини й посади давалися важко, але твердо знав: головне – робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло за другу половину, й Воловик вважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову: що з того, коли той у тридцять два – генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови. Розум гострий, та й сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою, обличчя загострене, вилицювате, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та його рішучість.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили, Воловик розумів це й ставився до генерала з повагою, поштиво, як і належить дисциплінованому підлеглому. Але іноді, дуже рідко, полковник дозволяв собі трохи під'юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осаджував Воловика, це внесло б у їхні стосунки напруженість, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення, проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

Поделиться книгой

Оставить отзыв