Андрухович Софія Юріївна (UK) — Жінки їхніх чоловіків

Тут можно читать онлайн книгу Андрухович Софія Юріївна (UK) - Жінки їхніх чоловіків - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Современная проза. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Жінки їхніх чоловіків
Количество страниц: 27
Язык книги: Украинский
Издатель: Лілея-НВ
Город печати: Івано-Франковск
Год печати: 2005
ISBN: 966-668-086-6
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Жінки їхніх чоловіків краткое содержание

Жінки їхніх чоловіків - описание и краткое содержание, автор Андрухович Софія Юріївна (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Софія Андруховіч народилась 17 листопада 1982 року в Івано-Франківську. Авторка прозових книжок «Літо Мілени» (Київ: Смолоскип, 2002), «Старі люди» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003), «Жінки їхніх чоловіків» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005). Лауреат літературної премії видавництва «Смолоскип» (2001). Переклала з польської мови роман Мануели Ґретковської «Європейка». Співредакторка журналу візій і текстів «Четвер» (2003–2005). Мешкає у Ворзелі.Дві речі, що гарантують насолоду пізнання, — несподіваність і впізнаваність — ось найкоротше означення третьої прозової книжки Софії Андрухович. Галерея жінок їхніх чоловіків викликає спокусу хоча би ненадовго побути чоловіком її жінок. Розуміючи, що переважно таке не вдається. І власне таму настільки важливим є час читання добрих оповідань.

Жінки їхніх чоловіків - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Жінки їхніх чоловіків - читать книгу онлайн бесплатно, автор Андрухович Софія Юріївна (UK)

Софія Андруховіч

Жінки їхніх чоловіків

Дві речі, що гарантують насолоду пізнання, — несподіваність і впізнаваність — ось найкоротше означення третьої прозової книжки Софії (Софійки) Андрухович.

Галерея жінок їхніх чоловіків викликає спокусу хоча би ненадовго побути чоловіком її жінок. Розуміючи, що переважно таке не вдається. І власне таму настільки важливим є час читання добрих оповідань.

Тарас Прохасько

Роверандум

для М.

Так називається одна з казок Толкієна про пригоди песика на ім'я Ровер. Пси і ровери роблять мене щасливою — хоч і накоротко, зате регулярно і по-справжньому. Я побоююся машин, боліт, мертвих роздушених жаб, а найдужче — людей. Але псам і роверам я довіряю.

Щодня ми з Мерічкою зустрічаємося навпроти арки мого будинку. Перш ніж вийти з дому, я намагаюся знайти иайоптимальнішу комбінацію одягу: коли різко почалася майже літня спека, я їздила у майці з короткими рукавами і в сандалях. Мерічка теж була в сандалях, але в светрі, бо вона зазвичай мерзне. Після того, як знову стало зимно і почалися дощі, з одягом у мене стало сутужніше. Якби не Мерічка, яка безпомилково підібрала все найвідповідніше, я б і досі мерзла в руки і мене продував би наскрізь озерний вітер.

До правої кишені чорної вітрівки кладу ключ від підвалу, до лівої — ключі від дому і рукавиці. Довго тлумлюся, намагаючись протиснути раму у вузьку щілину дверей підвалу. Вони не відчиняються як слід через потворну і вкрай непотрібну сусідську шафу (сусіди мають дві кімнати: одну на третьому поверсі, другу — в підвалі, біля мого ровера; таким чином вони швидше сусіди мого ровера, ніж мої). Нарешті повертаю в арку. Мерічка у своїй смугастій шапочці вже чекає на мене з протилежного боку, зайнята, як завжди, підкручуванням якихось гайок, регулюванням керма чи впорядкуванням передач.

Мерічка купила свій ровер взимку, коли настало потепління. Вона довго складала гроші на газову колонку, а потім раптом узяла і вирішила купити ровер. У той час в місті майже все було позачинювано: як сніг на голову впала якась страшна податкова. На магазинах висіли таблички «Переоблік», «Перезмінка» і «Ремонт». Підозріло теплий вітер носив порожнім ринком сміття — від жінки, яка продавала цуценят, і до двох чоловіків з якимось дрібним причандаллям. (Була ще сірошкіра брудна баба зі смердючими чебуреками, але я мовчу про неї — Мерічка не любить чебуреків).

Павільйон, де зазвичай продавали беушні ровери. був настільки порожнім, що здавався зовсім крихітним, покинутим і беззахисним. Ми розгублено зупинилися біля жінки з цуценятами. Нас було п'ятеро: я, Мерічка, Назар, Тарас і ще один Тарас. Другого Тараса ми захопили з собою лише з практичних міркувань: він начебто найліпше з нас усіх розумівся на роверах і мав допомогти Мерічці вибрати. Але оскільки вибирати не було з чого, ми стояли і дивилися на цуценят. Цуценят теж було п'ятеро, і вони лазили дном картонної коробки, як гусінь. Перше цуценя нагадувало гусінь найбільше: воно було довге і худе, в світлому напівпрозорому пушку, з пулькатими очима і довгим рухливим носиком. Друге і третє були б однаковісінькими — круглі і товстенькі, з короткою і жорсткою сірою шерстю — якби не вушка: у другого щеняти вони мало не перевершували за довжиною коротенькі лапки, натомість у третього були щільно притиснутими до голови і зовсім крихітними. Четверте руде цуценя, мало не втричі більше за інших, виглядало як дивної форми кучерява подушка. А п'яте, майже лисе, рожевувате, плямисте, з довгим тонким щурячим хвостом, здається, страждало від пробивання першого зуба: воно самозабутньо смоктало якусь гумову паличку.

— Беріть болоночок, молоді люди, — звернулася до пас жінка. — Чистокровні болоночки, ласкові і потульні. По одній гривні.

— Та ні, дякуємо, — відповіла їй Мерічка, посміхнувшись до «болоночок». — Ми хочемо купити ровер.

Жінка покопирсалася в кишенях, витягла клаптик паперу, олівець і швидко нашкребла щось, затиснувши олівець лівою рукою.

— Це телефон Лесі, власниці, — простягнула вона клаптик Мерічці. — Подзвоніть їй — приїде Уляна і покаже вам ровери.

За п'ятнадцять хвилин до нас підійшов якийсь товстий дядько в бейсболці, футболці, дутій куртці, випрасуваних «під кант» штанях і черевиках із затупленими носами.

— Це ви хочете купити ровер? — високим, але нахабним голосом запитав дядько.

Ми кивнули.

— Хто з вас хоче купити ровер?

— Я, — сказала Мерічка.

— Ти? — запитав дядько.

— Я, — несміло підтвердила Мерічка.

— Треба сідати в машину і їхати на інший кінець міста. Вільних місць тільки два. З тобою ще хтось поїде? Хтось, хто розуміється на роверах?

За хвилину дядько запакував переляканих Мерічку і другого Тараса до машини з якимись чоловіками. Проїжджаючи повз нас, Мерічка крикнула через вікно:

— Якщо я не повернусь, то… — решту слів підхопив вітер і поніс разом із сміттям порожнім базаром.

— Насправді той дядько — це тітка, — сказала я, дивлячись услід машині. — У нього були жіночі груди.

Схвильована Мерічка з ровером повернулася десь за годину Збуджена і задихана, вона ніяк не могла розповісти, як чоловікоподібна Леся-Уляна завезла їх чортзна-куди, наказала залишатися в машині, а потім власноруч винесла зі старої перехнябленої халупи п'ять роверів, як вона довго і незрозуміло розповідала про переваги і недоліки кожного і як вони з другим Тарасом мовчки втупилися в колеса, і як нарешті Леся-Уляна не витримала і гиркнул а до другого Тараса:

— Ти взагалі дупля преш в роверах?

(Ми потім довго розмірковували, чому вона сказала саме «преш», а не «б'єш» — може, Мерічка погано почула, або Леся-Уляна не знала, як кажуть, або навмисне не хотіла казати так, як кажуть, хоч і знала).

І вона таки підсунула їм дуже гарний, страшенно елегантний, такий витончений і надійний, та ледь-ледь бракований ровер. Мерічка не може перемикати на ньому великі передачі й постійно їздить лише на другій. Але що з того.

Отож я завертаю в арку і відразу бачу Мерічку в смугастій шапочці, яка чекає на мене з іншого боку вулиці. Я підходжу, ведучи ровер за кермо. Дивлюся, як Мерічка щось лагодить — при цьому вона незмінно буркоче про бракований ровер, передачі, набридливе скреготання або цокання, намагається знайти причину щораз нової незручності. Тоді Мерічка дивиться на мене:

— Нарешті ти вдягнула рукавиці!

або:

— Навіщо тобі наплічник?

(Після прогулянки я купую п'ять білих з бузковими іскрами тюльпанів. Мерічка допомагає мені покласти букет до наплічника; добре, що він закривається на два замочки: букет посередині, голівки стирчать назовні, справа — один замочок, зліва — другий; я мчу на ровері, обминаю вибоїни, мене обминають машини, а з мого наплічника стирчить п'ять білих з бузковими іскрами тюльпанів).

Я просто дивлюся на маленьку Меріччину фігурку, як завжди, бездоганно вбрану для роверової прогулянки: смугаста шапочка, куртка, каптур, рукавиці, права штанка закочена до коліна і відкриває рожеву шкарпетку — незакочена, вона чіпляється до «зірочок» і заважає їхати. Я праву штанку ніколи не закочую, і тому всі роверові штани у мене трохи подерті.

Минаємо паркову алею, перетинаємо дорогу і дивимося на озеро. Щодня ми робимо по кілька кіл навколо озера — спершу я думала, що це буде нудно, але стає дедалі цікавіше. Раніше на цьому місці були цвинтар і міське сміттєзвалище — не знаю лише, в якій послідовності (може, так: цвинтар, сміттєзвалище, цвинтар, озеро; або — сміттєзвалище, цвинтар, сміттєзвалище, озеро; чи — озеро, озеро, озеро, озеро, на дні якого — цвинтар і сміттєзвалище). В молодості моя бабця перепливала озеро впоперек два чи три рази. Тоді там ще можна було плавати. Тепер плавають хіба що безумці або моржі — у цих є спеціальне місце, де взимку вирубують прямокутник з льоду. Коли я була маленька, озеро спустили і дуже довго не набирали. Воно заросло височенними верболозами і туди можна було ходити, як до лісу.

Поделиться книгой

Оставить отзыв