Загребельный Павел Архипович — З погляду вічності

Тут можно читать онлайн книгу Загребельный Павел Архипович - З погляду вічності - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Советская классическая проза. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

З погляду вічності
Язык книги: Украинский
Язык оригинальной книги: Украинский
Издатель: Дніпро
Город печати: Київ
Год печати: 1981
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

З погляду вічності краткое содержание

З погляду вічності - описание и краткое содержание, автор Загребельный Павел Архипович, читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

З погляду вічності - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

З погляду вічності - читать книгу онлайн бесплатно, автор Загребельный Павел Архипович

Павло Загребельний

З погляду вічності

Роман

Але гордість наша, але потреба риску,

але виклик долі, виклик у безмежність!

Ф. Достоєвський

1

...Спершу приїхала Зізі. Якщо спробувати розмотати весь клубок останніх подій, то, здається, все почалося саме з приїзду Зізі. Може, це й не зовсім так. Але приїзд Зізі запам'ятався мені. Хто така Зізі? Заспокойтесь. Екзотичного тут нема нічого. Так ми називали Зіну, наймолодшу з моїх сестер. А всього сестер у мене три. Батько чомусь послідовно називав їх так, щоб імена мали закінчення іда. Перша була Ізіда, друга — Антоніда, третя — Зінаїда. Отакі метання: від древнього Єгипту до тургенєвської героїні. Батько мій — майстер прокатного цеху Матвій Сергійович Череда — належав до людей незбагненних, аж так, що й сам, здається, не зовсім ще збагнув самого себе. Одне тільки я тепер знаю напевне: батькові дуже хотілося продовжити рід Черед, дати світові нового носія робітничого прізвища, тому в своїх династичних домаганнях він не зупинився б, мабуть, і перед десятком дітей, аби тільки мати сина. Але я врятував нашу родину від багатодітності: після трьох сестричок, в рік перемоги над фашистами, з'явився на світ і я, одержав вельми прозаїчне ім'я — Дмитро і став розвиватися згідно з законами природи і заведеним у дружній родині Черед ладом, ясна річ, приносячи новий клопіт моїй дорогій мамі Катерині Михайлівні, яка жила з єдиною скаргою: «Все життя сиджу без повітря», бо справді все життя просиділа над дитячими колисками, надто беручи до уваги, що всі ми з'являлися на світ не завжди регулярно: не встигало одне стати на ноги, а вже вимагало чистих пелюшок нове дитинча, сестри теж одна по одній втягувалися в спільну справу доглядання новознайдених, мовби підпирали одна одну, а вже потім усі втрьох підперли й мене, хоча стосовно Ізіди, то вона вискочила заміж десь відразу по моєму народженню, так що я пам'ятаю її вже одруженою.

Чоловік в Ізіди був музикант. І не просто музикант, а віолончеліст. Спершу він мріявся мені чимось таким миршавим, худим, занудливим; приходили вони до нас у гості завжди з своєю балабайкою у великому дерев'яному футлярі, зять задавакувато нацигикував якісь нудотні речі, лишаючи футляр у передпокої, аж поки я в своїх мандрах по квартирі якось не загледів, що футляр той всередині вимощений м'якенькою сірою тканиною, на яку мені чомусь вмить закортіло зробити «пі-пі». Було багато вереску тоді. Ізіда просто аж не тямилася. А зятьок наприндився і заявив, що в таку малокультурну обстановку він «з інструментом» більше не прийде. Незабаром якийсь музичний метр написав нашому віолончелісту, що він може в столиці заробляти від копійки до мільйона карбованців, а не вести первісне існування, як ото в нашому маленькому залізному місті, де тільки дзвін металу, та й більш нічого; віолончеліст, здається, будучи чоловіком від природи не вельми рішучим, не дуже-то й рвався до столиці, але тут мов чорт якийсь вселився в мою сестричку, видно, пробудилися в ній струми, викликувані отим єгипетським ім'ям, вона турчала у вухо віолончелістові, що їхнє місце тільки в столиці, і він, зітхаючи, забрав свою балабайку, повантажив у контейнер нікельоване ліжко з панцирною сіткою (виробництво нашого ширпотребного цеху), два стільці, три пуди нот і ще там якийсь надібок і зник, а вже в столиці як пішло, як пішло! Все-таки в жінках, видно, заховані якісь радарні установки. Ізіда точно передчувала, як воно і що буде. Бо цей миршавий віолончеліст ускочив у таку моду, його буквально розшарпували, на нього стали чіпляти медалі й звання, дійшло до того, що він і геть перестав пиляти свої струни у звичайних концертах, а все їздив на якісь там міжнародні конкурси і, уявіть, скрізь перемагав. Люди мов подуріли, я ж добре пам'ятав, що зятьок наш грає так собі, у нашому місті ніхто й уваги на його гру не звертав, а тут, бач, що коїлося. Ізіда страшенно пишалася з свого маестро і після кожного його турне присилала мені в подарунок якісь химерні куртки, а коли я натякнув якось, що до куртки, мабуть, потрібні ж і штани, зятьок пиховито відповів, що штани кожен чоловік повинен заробляти собі сам. Звичайно, я б міг пояснити йому, що йшлося про штани валютні, а не прості, але потім подумав і вирішив, що обійдуся і без їхніх штанів, і без їхніх курток.

Антоніда одружилася з нашим міським інженером. Цей дуже симпатичний хлопець був трохи схиблений на ідеї винайти щось грандіозне і одержати ще грандіознішу премію. Як тільки він з'являвся до нас, так і заводив свою пісню: «Моя рацпропозиція вже розглядається... Подав ще п'ять рацпропозицій...» Ми прозвали його Рацпроп. Може б, він справді зробив якийсь переворот у прокатній справі, але раптом Рацпропа послали зміцнювати сільське господарство. Він спершу й не хотів, але поїхав, подивився, щось там механізував, потім швиденько забрав Антоніду і як узявся до механізування, як прилип до своїх колгоспників, то вже ніякими силами звідти б ви його не витягли.

До міста він приїздив тепер тільки для того, щоб виканючувати на заводі для своїх колгоспів то труби, то залізо, то ще там щось — і це були приїзди офіційні. Неофіційно ж Рацпроп приїздив слідом за своєю Антонідкою, бо вона щотижня відвідувала нашу найкращу перукарню, а Рацпроп ревнував дружину до всього на світі. Йому здавалося, що вона їздить на таємні побачення, а не в перукарню, він тихенько вибирався слідом за Тонею, прилаштовувався в кафе по той бік вулиці від перукарні і сидів там, прикриваючись газетою, поки дружина виходила нарешті на вулицю.

Я знав про дикі ревнощі Рацпропа і щоразу дошкуляв йому:

— Ти б двостволку купив.

— Нащо мені двостволка? — бурчав він.— Ніколи не був мисливцем.

— А жінку стерегти?

Загалом же Рацпроп був гарний хлопець.

Зінаїда, наймолодша, не схожа була на сестер ні зовнішністю, ні характером. Ті вирізнялися якоюсь строгою красою, трохи холоднуватою, мальованою, відповідно до цього вони й велися, мов ті казкові Несміяни, а Зіна вся була вогонь і пристрасть, вона сама горіла, й навколо неї палахкотіло, сама сміялася, й довкола лунав регіт, все в ній витанцьовувало, все було якесь таке жіноче, що й не скажеш, чоловіки буквально дуріли коло неї, а вона крутилася-вертілася поміж них, але жодного не підпускала на відстань, де б могли порушуватися правила техніки дівочої безпеки. Вона мовби народжена була для гри, і та гра полягала ось у чому: щоразу новий супутник і жоден наступний супутник не повинен бути схожий на попереднього. Гра заводила нашу Зізі, здається, вже в критичний вік, але про одруження сестра і не думала, бо хіба ж належала вона до людей щоденних і хіба для того з'явилася на світ? У цьому я підтримував Зізі, але більше ніхто. Я помітив, що люди люблять гру тільки доти, поки вона не зачіпає їх самих. Як і нещастя. Ясна річ, я теж не люблю нещасть, але щодо гри, то тут цілком стою на боці нашої Зізі.

Вона працювала в трубному інституті в обласному центрі, часто приїздила до нас у відрядження, падала мов сніг на голову, і щоразу приїзди її вносили в моє життя пригоду. Вона ніколи не повідомляла про своє прибуття, ніхто ніколи не міг передбачити, чим вона приїде — поїздом, автобусом, літаком чи навіть пароплавом, найцікавіше ж для мене полягало в тім, що вона жодного разу не приїздила сама: завжди знаходився телепень, який приносив їй чемодан аж до дверей нашого будинку і потім терпляче стовбичив на тротуарі, чекаючи на Зіну і не відаючи, що чекання його — марне.

Так було й цього разу. Зіна роздзвонила нас удосвіта. Чим вона могла приїхати так рано, я не знав. «Чи ти пішки прийшла, чи що?» — спитав я. «А може, й пішки»,— відповіла сестра, наспівуючи й на одній нозі пролітаючи по всіх трьох наших кімнатах і всюди вмить творячи милий безлад. Я трохи попозіхав, промив очі, глянув у вікно. По тротуару прогулювався дебелий брюнет у формі пілота цивільної авіації. «Ага, прилетіла персональним лайнером,— сказав я.— 3 якої ж авіалінії зірвала машину, який графік буде сьогодні порушено?» — «Москва — Токіо»,— засміялася Зізі. «А хоч знаєш ти, як звуть того маршала цивільної авіації?» — поцікавився я, швиденько одягаючись. «Не смій!— гукнула Зіна, здогадуючись про мій намір.—Він обіцяв писати мені листи!» — «Дякую за інформацію»,—вилітаючи з квартири, зареготав я і пустився вниз по сходах.

Поделиться книгой

Оставить отзыв