Шевченко Тарас Григорович (UK) — Кобзар

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: «Десь його убито,

Сердешного, на чужині…»

О, горе, горенько мені!

4 ноября [1860, С.-Петербург]

* * *

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

5 ноября [1860, С.-Петербург]

* * *

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

7 ноября [1860, С.-Петербург]

* * *

Якось-то йдучи уночі

Понад Невою… та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

«Якби-то,- думаю,- якби

Не похилилися раби…

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат,

А то… нема тепер нічого…

Ні бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми, дотепні доїжджачі,

Хортів годуємо та плачем».

Отак-то я собі вночі,

Понад Невою ідучи,

Гарненько думав. І не бачу,

Що з того боку, мов із ями,

Очима лупа кошеня -

А то два ліхтаря горять

Коло апостольської брами.

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

13 ноября [1860, С.-Петербург]

* * *

Бували войни й військовії свари:

Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї

Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало,

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть і тлять старого дуба…

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

І виростуть; і без сокири,

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане,- будяки

Та кропива - а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердячий гнів,- і все те, все

Потроху вітер рознесе,

А ми помолимося богу

І небагатії, невбогі.

26 ноября [1860, С.-Петербург]

Н. Т.

Великомученице кумо!

Дурна єси та нерозумна!

В раю веселому зросла,

Рожевим цвітом процвіла

І раю красного не зріла,

Не бачила, бо не хотіла

Поглянути на божий день,

На ясний світ животворящий!

Сліпа була єси, незряща,

Недвига серцем; спала день

І спала ніч. А кругом тебе

Творилося, росло, цвіло,

І процвітало, і на небо

Хвалу творителю несло.

А ти, кумасю, спала, спала,

Пишалася, та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,

Та ціломудріє хранила,

Та страх боялася гріха

Прелюбодійного. А сила

Сатурнова іде та йде,

І гріх той праведний плете,

У сиві коси заплітай,

А ти ніби недобачаєш:

Дівуєш, молишся, та спиш,

Та матір божію гнівиш