Украинка Леся (UK) — Відгуки

Тут можно читать онлайн книгу Украинка Леся (UK) - Відгуки - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Поэзия. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Відгуки
Количество страниц: 8
Язык книги: Украинский
Год печати: 2011
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Відгуки краткое содержание

Відгуки - описание и краткое содержание, автор Украинка Леся (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Відгуки - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Відгуки - читать книгу онлайн бесплатно, автор Украинка Леся (UK)

Леся

Українка

ІЗ ЦИКЛУ «НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПІСНІ»

ЄВРЕЙСЬКІ МЕЛОДІЇ

«ЯК ІЗРАЇЛЬ ДІСТАВСЬ ВОРОГАМ У ПОЛОН…»

Як Ізраїль діставсь ворогам у полон,
то рабом своїм бранця зробив Вавілон.
І, схиливши чоло, подолані борці
переможцям своїм будували дворці.
Тії руки, що храм боронили колись,
до чужої роботи з одчаю взялись;
тая сила, що марна була на війні,
будувала підвалини й мури міцні.
Все здалось до роботи: перевесло й шнур,
плуг, сокира й лопата виводили мур,
всяк, хто мав який знаряд, мав працю собі,
тільки арфу співець почепив на вербі.

«ЄРЕМІЄ, ЗЛОВІСНИЙ ПРОРОЧЕ В ЗАЛІЗНІМ ЯРМІ»

Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі!
Певне, серце господь тобі дав із твердого кришталю:
ти провидів, що люд буде гнить у ворожій тюрмі, –
як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?
Як ти міг дочекатись, чи справдиться слово твоє?
Роєм стріли ворожі на божеє місто летіли, –
певне, чарами ти гартував тоді серце своє,
що на ньому ламалися навіть ворожії стріли!
По війні ти на звалищах міста лишався один,
і палкі твої сльози точили холодне каміння,
і луна розляглась така серед смутних руїн,
аж найдальші нащадки почули твоє голосіння.
Єреміє! ти, вічная туго, тебе не збагну:
як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?
Бо джерело гаряче і скелю зрива кам’яну.
Так, було твоє серце з твердого, міцного кришталю!

2.12.1899

ЕПІЛОГ

Чи сумно вас, чи радісно читать,
оповідання про велику драму?
То хочеться над вами заридать,
то заспівать з раптового нестяму.
То був якийсь блискучий карнавал,
червона оргія буяла на просторі,
здавалось, налетів дев’ятий вал
і прокотився бурею по морі.
Дев’ятий грізний вал! У глибині
якісь печери позіхали чорні,
та високо здіймались гребені і,
тремтячи огнем, здавались необорні.
Плавким багаттям вал на гору наступав.
Гора стояла твердо, міцно, стало,
холодна та німа. Розбився вал,
утихла буря – більш валів не стало.
Зоставсь на дрібних хвилях марний шум
та дрібні камінці безсило торохтіли.
Нещасні камінці! той побережний тлум
ні море, ні гора приймати не хотіли.
Дев’ятий вал… Чи то ж була вода,
що марне так розбилася об кручу?
То ж сіль землі, то ж сила молода
ішла на смерть, на згубу неминучу.
Лягала молодь у труну жива з
одважним усміхом, немов байдужа.
Отак індійська молода вдова
іде вмирати на кострищі мужа,
з вином в руці, весела та хмільна
іде обнять в огні дружину любу.
Хто знає, чи любов, чи просто чад вина
веде її на огнище до шлюбу?
О, то було огнистеє вино,
те, що сп’янило молодь героїчну!
По жилах розливалося воно,
палило кров, до хмелю непривичну,
правдиве «п’яне чоло» з буйних мрій,
святої віри, молодого палу, –
та хто б не кинувся від нього в бій
з широким розмахом збунтованого валу?
Чи сльози, чи квітки від нас належать вам,
підкошені в розцвіті сил герої?
Коли б то так судилося і нам
спалити молодість і полягти при зброї!
Не те судилось нам. Найкращі дні
своєї провесни ми зустрівали сумом;
тоді якраз погасли всі вогні
і вкрилось темне море сивим шумом;
порікування дрібних камінців
наводило оспалість і досаду;
минув час оргій, не було вінців,
і на вино не стало винограду;
старі мечі поржавіли, – нових
ще не скували молодії руки;
були поховані всі мертві, а в живих
не бойової вчились ми науки;
стих карнавал, а тії, що пили,
для нас покинули важке похмілля –
ми, лицарі без спадку, не могли
так бучно справити собі весілля…
О, ви, що полягли в таку смутну весну,
як вдарили недосвіти-морози, –
нащадки не складуть вінців вам на труну,
вам не квітки пристали, тільки сльози!

8.08.1900

ЗАБУТІ СЛОВА

То вже давно було. Мені сім літ минало,
а їй, либонь, минуло двадцять літ.
Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,
і сипався з каштанів білий цвіт.
Вона не бавила мене і не учила,
я кидала і забавки, й книжки,
щоб тільки з нею буть, вона уміла
єдину забавку – плести вінки.
Я подавала їй квітки, і листя, й трави
і з рук її не зводила очей.
Здавалося, вона плела не для забави,
а щоб зробить оправу для речей.
В її речах слова котились, наче хвилі,
мов сльози по її замучених братах,
в вінку, здавалось, блідли квіти білі,
і в’янули слова журливі на устах.
То знов зривалися слова палкі, ворожі,
мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
в вінку палали кров’ю дикі рожі,
слова, мов квіти ярії, цвіли.
Шумів зелений лист, а голос той коханий
про волю золоту співав мені, –
в вінку мінився злотом ряст весняний,
і золотим дощем лились пісні…
То вже давно було. Давно пора минула
таких червоних необачних слів;
либонь, вона й сама про них забула –
хто дбає про вінки, що замолоду плів?
І я забула їх, не пригадаю й слова
з тих наших довгих запальних розмов,
а тільки барва їх, мелодія раптова
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.
І та мелодія не може заніміти:
не раз, як тільки лист од вітру зашумить
чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
вона зненацька в думці забринить.
Неначе хто її поставив на сторожі,
щоб душу в кождий час будить від сна,
щоб не заглухли в серці дикі рожі,
поки нова не зацвіте весна.
Поделиться книгой

Оставить отзыв