Нечуй-Левицький Іван Семенович (UK) — Хмари

– Доброго здоров'я вам, Степане Йвановичу! – обізвався знехотя Сухобрус, ледве одповідаючи на його цілування.

Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сиділи мовчки, ледве привітались до його. Марта дивилась у свій чай; її чорні брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорні хмари. Степанида ледве осміхалась і копилила свої тонкі губи.

– Давно я був у вас в гостях! – промовив Воздвиженський.

– Давно! – знехотя промовив Сухобрус і замовк, прийнявши академічну позу і дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-під покришки самовара.

Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару і котрий був холодний, як вода.

– Ваш чай, Марто Сидорівно, зовсім прохолоне, – зачіпав її панич.

– Нічого – те! Я люблю холодний чай, тільки не люблю холодних людей.

Такий прямий і різкий одвіт дуже вдивив і засмутив Воздвиженського. Він бачив її завжди тиху, спокійну, добру і вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай і ледве мочила ложечкою губи. Її великі очі були повні сліз. Вона була сердита і ледве здержувала себе. Не стільки гірка кривда, як злість налила її очі сльозами.

– В мене було такого діла! Так багато діла! Я оце скінчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академії. Вибачайте мені, що я так нечасто навідувався до вас! – просив Воздвиженський, і в його голосі й справді почулась м'якість і жалібність.

– До нас то й не було часу, а як до кого іншого, то й час знайшовсь, – промовив Сухобрус, дивлячись у вікно проз Воздвиженського голову.

– От як Дашкович, то й діло робив, і нас не забував, – промовила Степанида.

Воздвиженський бачив, що хазяїн і дочки такі холодні, неначе їх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совісно анітрошки! Його великі сірі очі так само дивились сміливо. Він просто міркував, як купець у крамниці перед покупцями, з котрого боку пристать і як почати річ, так почать, щоб усе діло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб нічого не втратить.

А Марта все сиділа непорушно та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини. Її лице було бліде, брови й губи, трохи втягнуті, виявляли велику енергію. Вона не змогла, не зуміла здержать злості, і сльози закапали з очей.

«Треба починать діло або втікати!» – шепотіла Воздвиженському думка. Він хотів уже говорити, тільки якось не знаходив слів. Він побачив сльози на Мартиних щоках і тільки подумав: «Яка вона добра! Яке в неї м'яке серце! Вона буде доброю жінкою! – треба приступать!»

І він приступив. Просто й ясно, голосно на всю хату, він оповістив, що його справа в академії скінчена, що йому час приступать до сватання, і він нікого більше не вибирав, ні про кого більше і не думав, окрім Марти Сидорівни.

– Тепер за вами черга, Марто Сидорівно! – промовив Воздвиженський.

Марта розридалась. В неї набралось сліз повнісінькі очі; вона була рада, що трапився випадок вилить їх, і більше не держала їх.

– Дайте мені хвилинку подумать, піти в садок! – промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, і він почав говорити без всякої церемонії.

– Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з ґрунтом? – почав будущий зять.

– А так! В мене дві дочки, як ви знаєте. Більше роду й не маю. Марті дам новий дім, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цім флігелі! А по моїй смерті Степаниді зоставлю флігель…

– Чи ми ж помиримось?

– Треба мириться… Тільки ви знаєте, що я своїх дітей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю ґрунт і на тім ґрунті збудую новий дім, а флігель запишу пополовині на двох. Схотять, продадуть чи поділяться, – про мене.

– Розумні ваші слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, – промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. – Чи не можна, Сидоре Петровичу, всі ваші слова записать на папері? Ваші слова – золото! Шкода буде, як вони так і полинуть в повітрі…

Сухобрусові очевидячки не сподобалась така річ.

– Коли ви мені, старому батькові, не ймете віри, то я й запишу на папері. Не заберу ж я всього на той світ. – І тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дім, а решту – так, як він казав. Воздвиженський сховав той папір у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те і старий батько. Всі вернулись до хати. Всі неначе переродились, були веселі, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очі у землю, як жених брав її за руку, й ніби крадькома тільки насмілювалась глянуть на його. Одна Степанида була невесела тим, що Дашкович не просив і досі її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.

– А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? – спитав Сухобрус.

– А де там! Хто його там думав свататься. Так тільки туманив людей.

– Навіщо? Недобре! Їй-богу, недобре! – тихо промовляв Сухобрус, просячи всіх за стіл і сідаючи обідать.

Після обіду, веселий і щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибіг на квартиру до Дашковича.

– Чи ти чув новину? – гукнув Воздвиженський.

– Яку новину?

– Що я посватав твою Степаниду!

– А ти ж женишся на протоєреївні?

– На якій протоєреївні? Схаменися ти! Я сьогодні посватав твою Степаниду Сидорівну – Сухобрусову дочку! От що!

– Неправда твоя!

– Бреши сам, коли не ймеш віри. Вже й моє весілля швидко буде, і той новий дім, що на вулицю, буде мій. От подивись!

І Воздвиженський показав йому папір з підписом Сухобрусовим. Там Дашкович побачив ймення Марти, і в його одлягло од серця.

– А що, налякав тебе, га? – промовив Воздвиженський. – Йди ж мерщій заручайся, коли хочеш, а то й справді втеряєш свою пальму. Так і вхопить якийсь купчик! Ходім-таки сьогодні ввечері, то й весілля будемо справлять разом.

Дашковичеві все те здавалось сном. Так все те було несподівано, негадано. Він ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навіть за шафера, а тепер скоїлось зовсім інше діло.

– Одже ж ти й справді капосний!

То було перше слово Дашковичеве, як він опам'ятався.

– Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходім на твої заручини, бо втратиш дівчину. Що б мені завгоріло й справді сьогодні посватать твою Степаниду?

– Ой капосний же ти, нехай тобі всячина! – шепотів Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справді не одбив у його дівчини.

Того ж таки вечора обидва вони пішли до Сухобруса. Тепер тільки Дашкович пересвідчивсь у тім, що Воздвиженський засватавсь: його вітали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пішов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Він вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своєму щастю. Світлиця його освітилась свічками й лампадками. В кухні палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стіл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надів новий синій сіртук і найрябішу шовкову жилетку. Його очі блищали од вина і щастя. Він обнімав та цілував дочок і зятів.

– Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й співали «Сизого голубочка», доки не принадили до себе пару голубів, та й яких голубів! О ви, зяті мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятів таких розумних, ще й професорів? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та сріблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами… як самі знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми!

І старий батько не міг натішиться своїми вченими зятями: все обнімав та цілував їх.

– Та годі вже цілуваться! – промовив Воздвиженський. – Давайте ще будемо пити!

– Давай, зятю, й пить! І пити – вмерти, і не пити – вмерти. Лучче ж пити і вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.