Мирний Панас (UK) — Лихии? попутав

Тут можно читать онлайн книгу Мирний Панас (UK) - Лихии? попутав - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Классическая проза. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Лихии? попутав
Количество страниц: 8
Язык книги: Украинский
Издатель: OpenBook
Год печати: 2015
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Лихии? попутав краткое содержание

Лихии? попутав - описание и краткое содержание, автор Мирний Панас (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Лихии? попутав - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Лихии? попутав - читать книгу онлайн бесплатно, автор Мирний Панас (UK)

Пaнaс Мирний

ЛИХИЙ ПОПУТАВ

Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова – я на норов була весела-жартовлива. Без мене і улиця – не улиця, і вечорниці – не вечорниці. Хто всякі квітки хлопцям пришиває? – я, Варка Луценкова; хто дівчатам сміється з кохання? – я; хто жидів та лазарів передражнює? – я! Я ще тоді нікого не кохала; не знала, що то за лихо те кохання, і жила собі, як пташка повесні, вільна-весела!..

Зосталася я малою від батька та матері; під холеру полягли вони. З усього роду зосталася я та рідний брат батьків – мій дядько. У його я зросла і викохалася, хоч добра ніякого не зазнала. Звісно – без батька та матері… Дядько мав своїх дітей, до їх його серце і лежало. А я, як чужа була, то жила у його за наймичку. До того ще дядина – злюща-презлюща, і чоловіком своїм орудувала, а то що вже казати за мале дівча-сиротя! Я все була у роботі та роботі: коли не гусей пасла, то шила; коли не шила, то пряла; стала підростати – до печі запрягли. Бувало, як попотягаєш золійники, то й у грудях болить, і руки неначе не свої – аж не чуєш. А нас усіх у сім'ї було восьмеро: дядько, дядина, п'ятеро дітей – три сини, дві дочки – та я. І то все поралася сама біля їх: і нагодуй, і подай, і прийми! Як муха в окропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділю як вирвешся на улицю – усе село розлягається… Нема мені впину, нема заборони! Як та вода повесні, розірвавши греблю, знай, біжить та клекотить – так я: ані вгаву, ані втоми мені немає… Язик той, як вітряк увосени, повертається у роті та все меле, все меле… Мене всі потроху не любили за мій язик. Вже що на умі – те й на язиці. Чи подруга яка похвалилася, кого укохала – вже я й сміюся з нього; чи забачила сама, що стояла дівчина з парубком, вже я й давай виспівувати та висукувати їм. Весела була! Всі, бувало, дивлячись на мене, кажуть: в тебе, Варко, видно, ані горя, ані лиха ніякого нема та і не було ніколи!

А проте – і в мене своє лихо було… Яка я не весела, не жартовлива на улиці, а, прийшовши додому, не раз уночі, щоб ніхто не чув, не бачив, кляла свою долю та своє безталання. У других – батько, мати; другі – зодягнені-зобуті, а я – як наймичка жидівська – доношувала тільки дядинине рам'я! Бувало, носить вона, носить, порве на шмаття та тоді вже й мені, – як там кажуть: на тобі, небоже, що мені не гоже! Я, бувало, й тому рада. Хоч переміна буде, думаю. Та виберу вільну часину, позшиваю та й пошию або керсетку, або спідницю. Ото і все моє збіжжя і вся худоба! А й те сказати: я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов, а в мене ще нічогісінько немає – ні рушників, ні спідниці такої, як личить, ні керсетки нової, а за скриню – і думати нічого… Се мене дуже діймало: усе ж таки, я думала, не вік сидіти та дівувати, а при таких достатках хто мене візьме! Стали те й сусіди помічати. Бувало, почнуть мені раяти: «Чи тобі, Варко, довго ще наймитувати тут, даремно робити на чужу сім'ю?… Пора тобі й про себе гадати. Ти вже дівка на порі, а що в тебе є?

Однак ти служиш, то вже краще йти у місто служити, а не чорт батька зна у кого та ще й даремно! Там хоч грошей заробиш – зодінешся…»

Задумалася я над сим… А й справді – чого я тут дурно скнію, пропадаю? Он же Мотря Чубівна служила у місті, заробила худобу та тепереньки вже й своїх діток гойдає, а я все чужих тішу, на чужих роблю!..

Се я так думала та гадала перед Різдвом, а перед Великоднем покинула дядька. Усім шиють нові керсетки та юпки, а мені одній дають недоноски доношувати… Полаялася я з дядиною за се, сказала дядькові, що піду у місто найматись, – та й пішла.

Як виходила, то дядина стала така добра та тиха – і те мені радить, і друге. І все верне на те, щоб я зосталася, що вона мене від себе і заміж віддасть. А я собі на умі, знаючи дядину, друге гадала і хоч плакала, як прощалася, оже все понесла з села у серці ту думку, що дядина – погана людина.

І як вийшла з села, то якось мені так стало легко та весело, так неначе я знову на світ народилася… Пора була весняна, ранішнє сонце так любо світило, не пекло, а гріло; поля зеленіли, як рута; всяка пташка співала-щебетала… Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село – там церква аж горить проти сонця; у зелених садках білі хатки тонуть, і вигін зеленіє, де ми на улицю збиралися… Все перед моїми очима, як на долоні. Все це нагадало мені і мою дитячу пору, і моє дівування, та й сама не знаю чого – мені так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!..

– Прощай, рідне гніздо, де я зросла в тобі, та щастя не знала! Прощай, улице, вечорниці і ви, подруги-дівчата! – промовила я та й сіла на клунок, скинувши його з плечей.

Сіла та плачу-плачу… Так мені жалко стало всього, так – немов хто його від мого серця одриває… І дядина здалася на той час не такою недоброю. «Та вже ж би вона не плакала, виряджаючи мене, якби не любила», – подумала я і вже хотіла вертатися назад, та знов подумала: «Ні вже! мертвого з могили не вертають; що буде – те й буде! Більше, кажуть, копи лиха не буде, а копою й чорт його одбуде!»

Знялася з дороги, перекинула клунок через плече та й потягла прямо у місто, не оглядаючись на село.

Шлях у місто мені вже знайомий був – кілька раз з дядьком та з дядиною їздили у ярмарок, – нічого було питати дороги. Пішла прямісінько до тієї перепичайки, у якої ми щоразу заночовували. Звали її Мотрею, і жила вона на Побиванці. Так той край міста звався. Там колись, кажуть, кулачки були, та такі страшні, що як розпаляться, то й кийками б'ються, і чим хто запопаде. Не раз, бувало, який чоловік або парубок, пішовши на кулачки погуляти, живий додому не вертався – там його і у копи уложать! Через те той край назвали Побиванкою, бо дуже там багато душ побито.

На тій ото Побиванці жила собі Мотря-перепичайка. Була вона удова, і тільки й дитини у неї, що чотирнадцятилітня дівчина Галя. Воно було собі таке мале, болізне, замліле, а в Мотрі діла багато: щодня, щодня печи. Що увечері напече, то те за день і розпрода, а на вечір знову вчиняй. То як Галя, кажу, була собі така замліла, то Мотря її й не приганяла до своєї роботи, а все наймала наймичку.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Поделиться книгой

Оставить отзыв