Сосекі Нацуме (UK) — Ваш покірний слуга кіт

Тут можно читать онлайн книгу Сосекі Нацуме (UK) - Ваш покірний слуга кіт - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Юмористическая проза. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Ваш покірний слуга кіт
Количество страниц: 88
Язык книги: Украинский
Язык оригинальной книги: Японский
Издатель: Дніпро
Город печати: Київ
Год печати: 1973
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Ваш покірний слуга кіт краткое содержание

Ваш покірний слуга кіт - описание и краткое содержание, автор Сосекі Нацуме (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

«Ваш покірний слуга кіт» — один з найбільш знаменитих романів класика японської літератури XX ст. Нацуме Сосекі, перший великий сатиричний твір в японській літературі нового часу. 1907–1916 роки можуть бути названі «роками Нацуме» в японській літературі: настільки потужний був його вплив на уми японської інтелігенції тих років. Такі великі письменники, як Акутагава Рюноске, Ясунарі Кавабата і Дадзай Осаму вважали себе його учнями. Герої повісті — коти і люди. У японських книжках для дітей прийнято зображати тварина як маленького чоловічка з головою звіра. Коти в повісті Сосекі — це маленькі чоловічки в масках. Серед них зберігаються ті ж соціальні відмінності, що й серед людей, адже вони живуть у світі, де служниця часто розцінюється нижче кішки. У повісті вони на ролі клоунів: розігрують інтермедії між основними номерами. Але якщо коти схожі на людей, то вірно і зворотне: багато людей не краще тварин.

Ваш покірний слуга кіт - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Ваш покірний слуга кіт - читать книгу онлайн бесплатно, автор Сосекі Нацуме (UK)

Ваш покірний слуга кіт

Розділ І

Я — ваш покірний слуга кіт, просто кіт, без імені. Не пам’ятаю, де я з’явився на світ. Пригадую тільки, що нявкав у якомусь темному й вогкому кутку. Саме там уперше й побачив людину. Пізніше я довідався, що то був сьосей [1], один з тих, які належать до найжорстокішого людського поріддя. Кажуть, ті розбишаки іноді ловлять нас, смажать і пожирають. Однак тоді я нічогісінько лихого не підозрював, а тому й не злякався. Щоправда, я почував себе не дуже зручно, коли хлопчисько мене схопив і підняв високо догори. Але, трохи оговтавшись, я взявся роздивлятися його — що не кажіть, а це була моя перша зустріч з людиною. Вже тоді я подумав, що людина — химерна істота. І цієї думки я не зрікся й досі. От хоч би обличчя. Там, де його мала б прикрашати м’яка шерсть, воно голісіньке, як металевий чайник. Потім мені доводилось бачити безліч котів, але такої потвори серед них я не зустрічав. Якби ж то тільки це! А то ж посеред обличчя людини випинається якийсь наріст, а з його отворів раз по раз валить клубами дим, такий ядучий, що я мало не задихнувся. Тільки нещодавно я дізнався, що це дим тютюну, який люди полюбляють курити.

Таки довгенько я просидів у доброму настрої на руках у хлопчиська. Та раптом мене закрутило. Я не міг збагнути, що сталося: чи то хлопчисько рухається, чи навпаки — я, в усякому разі голова пішла обертом, у животі занудило. «Пропав», — майнула думка і тієї ж миті я гепнувся на землю, що аж в очах потемніло. Що було досі, я пам’ятаю, а от що сталося потім, далебі, не пригадую.

Коли я опритомнів, хлопчиська поблизу вже не було. Не було також нікого з моїх численних одноплеменців. Навіть моя люба матінка десь зникла. Я опинився в незнайомому місці, надміру яскраве світло сліпило очі. «Що за диво? Куди це я потрапив?» — подумав я й рушив поповзом, з кожним порухом відчуваючи нестерпний біль — адже піді мною тепер була не м’яка солома, а колюче пагіння молодого бамбука.

Нарешті я видобувся з бамбукових заростей й опинився на березі величенького ставка. Тут я присів і заходився розмірковувати, що його робити далі. Але нічого путнього на думку не спадало. Незабаром я вирішив, що як заскімлю, хлопчисько почне шукати. «Няв, няв», — почав був я, та ніхто не з’являвся. Тим часом від ставка потягло прохолодою. Сонце опускалося за обрій. Дошкуляв голод. Я так охляв, що не міг навіть плакати. «Треба шукати хоч якусь їжу», — вирішив я й поплентав уздовж берега. На серці було тяжко. Я насилу повз, повз і, нарешті, цілком несподівано відчув запах людського житла. «Якщо туди заберуся, то, може, хто й зарятує», — подумав я і через дірку в огорожі заповз у чийсь двір. Дивна все-таки річ — доля: якби не було того отвору, довелося б мені вмерти з голоду десь у рові. Правду кажуть: «Ніхто не знає, що його на світі чекає». Через ту діру я ще й досі ходжу в гості до сусідки Міке. Отож пробрався я у двір, але ж що робити далі? Тим часом надворі споночіло, похолоднішало, закрапав дощ, а живота підтягло зовсім. Де вже тут баритися! І я подався далі, де принаймні можна було знайти тепло й світло. Тепер я знаю. що тоді я надибав людську оселю. Там мені знову випало зустрітися з людиною, тепер вже іншою, не з хлопчиськом. Зі служницею. Вона повелась зі мною ще брутальніше, ніж хлопчисько: щойно вздріла мене, схопила за загривок і вишпурнула надвір. «Ну, це вже занадто», — подумав я і заплющив очі, довіривши свою долю небу. Однак голод і холод були нестерпні, а тому, скориставшись з того, що служниця відвернулася, я знову прослизнув до кухні. Мене тут же викинули. Пригадую, що я не раз і не два прокрадався у будинок, але відразу опинявся під дощем — мене щоразу викидали. Вже тоді впеклася мені та служниця. Якось недавно я поцупив у неї сайру і дуже втішився — що не кажіть, а таки помстився! Коли вона востаннє схопила мене, намірившись вишпурнути, з’явився господар дому.

— Що за галас? — спитав він.

Не випускаючи мене, служниця обернулась до господаря.

— Вже ради нема… Оця приблуда все лізе й лізе до кухні… Не знаю, що й робити…

Господар, покручуючи чорне волосся під носом, якийсь час приглядався до мене, а потім мовив:

— Коли так, то нехай залишається у нас. — І знову вернувся у кімнату.

Видно було, що він не з говірких. Служниця неохоче впустила мене в кухню. Отак я знайшов притулок у цьому будинку.

3 господарем мені рідко випадає зустрічатися. 3а фахом він, здається, вчитель. Прийшовши зі школи, він на цілий день замикається в кабінеті й майже не виходить. «Ото працелюб!» — думає челядь. А він лиш, удає такого, бо насправді він не такий трудівник, як їм здається. Інколи я крадькома зазираю у кабінет і бачу, як він серед білого дня спить, пускаючи слину на розгорнуту книжку. Господар слабує на нетравлення шлунка, тому шкіра в нього блідо-жовтава, а тіло мляве. Проте їсть він чимало. А наївшись донесхочу, п’є діастазу [2] Така. Потім іде в кабінет і розгортає книжку. Прочитавши кілька сторінок, засинає, пускаючи на книжку слину. Таке повторюється щовечора. Хоч я і кіт, а проте іноді думаю: «Ото добре вчителям! Був би я людиною, неодмінно вивчився б на вчителя. І кіт працював би на такій посаді: ти собі спиш, а служба йде». А спробуйте його спитати, то він вам скаже, що важчої, прикрішої роботи нема на світі. В усякому разі, він не забуває пожалітися на неї, коли приходять друзі.

Відтоді, як я оселився у цьому будинку, всі, крім господаря, обходяться зі мною безжалісно. Куди б не пішов, усі мене штурхають, а щоб погратися — ніхто і не думає. Досі навіть ймення не дали — ось як мене цінують. Тому-то я і намагаюсь якомога ближче триматися господаря — то ж він прихистив мене. Вранці, коли господар переглядає газету, я вмощуюсь йому на колінах, удень, коли він засинає після обіду, вилізаю йому на спину. І це не тому, що я обожнюю господаря, — просто мені більше ні з ким водитися. Невдовзі я обжився й узяв собі за звичку вранці спати на месібіцу [3], увечері — на котацу [4], а в погідний день відпочивати на веранді. Та найбільш я люблю залізти в постіль до дітей й спати з ними цілу ніч. Одній господаревій доньці п'ять, другій — три роки, сплять вони разом в одній кімнаті. Я намагаюсь знайти між ним хоч якийсь куточок для спання, але, крий боже, щоб хтось з дівчаток прокинувся, — тоді лиха не обберешся. Серед ночі, коли всі сплять, вони як заверещать, як заплачуть, — особливо менше вередливе насіння: «Кіт, кіт!» Звісно, від того вереску схоплюється з постелі хворий нервовий господар й вибігає з суміжної кімнати. От, приміром, зовсім недавно за таку витівку він дошкульно молоснув мене лінійкою по заду.

Чим довше я живу серед людей, чим уважніше приглядаюсь до їхньої поведінки, то більше переконуюсь, що вони істоти свавільні, нестерпно примхливі. А про дітей, з якими іноді сплю, шкода й мови. 3абандюриться їм, то вони тебе і перевернуть, і на голову накинуть мішечок, і жбурнуть на долівку, і штовхатимуть на вогонь. А от коли я наважусь постояти за себе, вся родина кидається за мною в погоню. Якось цими днями, коли я трошки погострив кігті об мату, господиня страшенно розгнівалась і відтоді не пускає мене у світлицю. Їй і горя мало, що хтось гибіє у кухні на холоді!

У будинку навскоси від нас мешкає шановна Сіро-кун [5]. Щоразу, здибавши мене, вона повторює: «Нема на цім світі істоти безжаліснішої за людину». Сіро-кун нещодавно привела четвірко, схожих на кульки, кошенят. Та вже на третій день, кажуть, хлопчисько з поріддя сьосеїв потопив усіх чотирьох у калюжі на задвір’ї. Крізь сльози докладно розповівши про своє нещастя, Ciро-кун сказала, що нам треба боротися з людьми, до ноги винищити їх, якщо хочемо забезпечити собі щасливе родинне життя, коли любов між батьками й дітьми не матиме жодних перепон. Гадаю, це слушне зауваження. А Міке-кун, теж сусідка, обурено додала: «Люди не мають жодного уявлення про право власності». Від діда-прадіда у нас, котів, заведено: якщо хто перший знайде чи то голову засушеної сардини, чи то черевце кефалі, той і має право з’їсти свою здобич. А коли хто порушить це правило, то у боротьбі з ним вдаються до сили. Люди ж, видно, цього не розуміють і завжди відбирають у нас ласий шматок, силоміць позбавляють нас того, що справедливо належить нам. Сіро-кун мешкає у будинку військового, господар Miкe-кун — адвокат. Що ж до мене, то я живу в родині вчителя, а тому можу бути більшим оптимістом, ніж мої знайомі одноплеменці. Аби тільки мені не погіршало. Все одно людському пануванню буде край. Отож наберімося терпцю й зачекаймо, поки настане котяча епоха.

Поделиться книгой

Оставить отзыв