Лук'яненко Олександр (UK) — Добрий пірат Джон (збірка)

Тут можно читать онлайн книгу Лук'яненко Олександр (UK) - Добрий пірат Джон (збірка) - бесплатно полную версию (целиком). Жанр книги: Юмористическая проза. Вы можете прочесть полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и смс на сайте Lib-King.Ru (Либ-Кинг) или прочитать краткое содержание, аннотацию (предисловие), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.

Добрий пірат Джон (збірка)
Количество страниц: 10
Язык книги: Украинский
Издатель: Радянська Україна
Город печати: Київ
Год печати: 1987
Прочитал книгу? Поставь оценку!
0 0

Добрий пірат Джон (збірка) краткое содержание

Добрий пірат Джон (збірка) - описание и краткое содержание, автор Лук'яненко Олександр (UK), читать бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Lib-King.Ru.

Збірка гуморесок українського письменника Олександра Лук'яненка з ілюстраціями видатного українського художника-карикатуриста Анатолія Василенка, видана 1987 року у серії «Бібліотека "Перця"».

Добрий пірат Джон (збірка) - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)

Добрий пірат Джон (збірка) - читать книгу онлайн бесплатно, автор Лук'яненко Олександр (UK)

Олександр Лук’яненко

ДОБРИЙ ПІРАТ ДЖОН

Олександр Лук’яненко
дружній шарж

Ілюстрації А. Василенка

ЦІЛУНОК ЧУДИСЬКА

Зовні це страховище не було аж таке вже страшне. Воно не мало кількох зміїних голів, як у казкових драконів, з його пащеки не бурхало синє палюче полум’я, а пазурі до часу ховалися в м’яких подушечках лап. Іноді, сито вигріваючись на осонні біля своєї печери, воно навіть муркотіло, як муркоче кіт, коли з’їсть мишу.

Втім, усіляка, більша й менша твар безборонно шастала поряд, бо страховище не споживало м’яса, та й до іншої звичайної їжі було байдуже. Воно, свідчить стародавній переказ, харчувалося тільки кришталево чистою людською совістю.

Щодень жителі поблизького селища мусили віддавати звірюці на поталу юного отрока чи ніжну діву, які ще ні разу не кривили душею. Чудисько жадібно стискало в обіймах свою жертву, впивалося липким писком під груди там, де б’ється серце, й, здригаючись від задоволення, до краплі висмоктувало совість. Насмоктавшись, перекидалося горічерева, – а юнак чи дівчина вертали додому. Жодної подряпини не залишалося на їхньому тілі, лиш навпроти серця багровіла пляма, що невдовзі щезала без сліду. Але в очах, раніше ясних та чистих, згасало назавжди джерельне світло, мостилася облуда. Відтепер кожен висмоктаний міг зрадити дружбу, потоптати правду, обміняти честь на гаразди.

Спершу люди ремствували, якось, озброївшись кілками, намірилися прогнати лиходія геть, – та самі ледве винесли ноги. Тоді й зажебоніли розважливі голоси.

– Ех, дарма погарячкували, – сказав хтось, відсапуючись. – Зрештою із цим чудиськом ще можна миритися.

– Принаймні, – додав другий, – воно не пожирає бранців з кісточками, як оте, що вкублилося біля сусіднього селища.

– І не таке потворне, є навіть у ньому щось лепське, – підтримав третій.

– Хай живе наше чудове чудисько! – вихопився зопалу найшпаркіший, бо при всякій оказії знайдеться Ванько, який забіжить наперед Іванів. Одначе загалом перемогла мудра поміркованість: де, мовляв, дінешся, аніж наражатися на видиму смерть, краще сплачувати безкровну данину.

Тож знову й знову простували в обійми звіра юні отроки, йшли ніжні діви. Та якщо колись роковані плуганилися через силу, охоплені жахом перед спустошливою офірою, багато з тих, кому черга випала пізніше, верстали шлях легкома, посвистуючи. Ха, подумаєш – совість, живуть же без неї інші, й добряче живуть! Це ж далебі не м’язи, конче потрібні, щоб орати чи молотити, не зуби, щоб відкусити ласий шматок. Хоч і бридкий цілунок чудиська, втрата невелика.

Так би й тривало хтозна-доки, якби апетит страховища не перевершував, мовлячи по-теперішньому, приросту населення. І настав день, коли збентежена громада зібралася серед майдану раду радити.

– Сьогодні, – сповістив земляків староста селища, – ми вирядили до печери останнього юнака з чистою совістю. Що маємо робити завтра?

Усі вуста замкнуло мовчання.

– Позбавляти чудиська споживку вкрай небезпечно, – озвався нарешті наймудріший з місцевих мудреців, – у гніві воно, боронь боже, кинеться сюди й накоїть лиха. Отже, треба обдурити його: пошлемо вдруге когось, хто вже відбув свою чергу. Адже знаку під грудьми не лишається, пройде за первину.

– Ай справді!.. До ладу зметикував!.. Це наш єдиний рятунок! – схвально загомоніла громада.

Наступного дня чудисько, як завжди, отримало данину, насмокталося досхочу й виляглося за звичаєм проти сонця, от-от замуркоче. Та натомість трохи згодом, ще висмоктаний вдруге недалеко й відійшов, громовий утробний рев струсонув повітря. З переляку бідолаха отерп, ледь примусив себе озирнутися.

– Милуй мене доля, – розповідав він потім, – побачити таке ще колись. Неначе сто чортів у пекельному танці шаленіли коло печери. Страховище судорожно корчилося, дерло пазурями землю, гризло в нестямі дерева, й грубезні стовбури ламалися, мов тріски. Разом із ревом та харчанням з його пащі котилася чорна-чорнюща слина, миттю обвуглюючи все, на що попаде. Не скажу, скільки простояв я стовпака, а тоді воно враз охляло, заскимліло жалібно й плазом побралося в нетрі.

Бучно відсвяткували в селищі визволення від осоружного тягаря. Витинали веселої музики, шкварчала печеня, булькало вино. Ну й, звичайно, при цьому кожен по-своєму тлумачив загадкову подію:

– Мабуть, сказ на нього напав, як ото із собаками бува.

– Або гадюка вжалила.

– Або хробак усередині завівся, поточив нутрощі.

Але чомусь не здогадався ніхто, що чудисько, яке споживало досі тільки чисту людську совість, просто отруїлося сумішшю лукавства, лжі та безчестя.

До речі, з легенди не знати напевне, чи сконало воно там, у нетрях, чи оклигало. Всяко могло статися…

ТАТОАНА – ДЕРЕВО ПРЕДКІВ

Дивовижні перетворення відбуваються часом у світі дерев. Наприклад, благородний лавр, яким увінчували тріумфаторів і героїв, обернувся на кулінарну приправу; про лавровий вінок переможця ми кажемо тепер лише фігурально, а лавровий листок – ось він, плаває цілком реально в юшці. Щось подібне, але багато гірше, сталося з татоаною, яку називали ще деревом предків.

Нині й назви цієї майже ніхто не пам’ятає, а колись чудові татоанові гаї росли біля кожного селища на Асторських островах. Росли та більшали, бо, як оповідає легенда, асторці дотримувались прадавнього звичаю: вони спалювали своїх небіжчиків на вогні, попіл висівали в землю й садили зернятко татоани. Дбайливо доглянуте від пагінця, щедро напоєне водою, дерево швидко тяглося вгору, живим пам’ятником поставало серед таких же інших. Вік його сягав нібито за тисячу років. Не всякий камінь порівняється.

Коли наставав сезон дощів, татоана ряхтіла безліччю духмяних золотавих квітів. З них бджоли брали цілющий мед, що повертав силу немічним і здоров’я недужим. А згодом, у благословенну пору достигання, гілля вгиналося від плодів, налитих смачним і поживним соком.

Та не це було головне. Чи то саме повітря під велетенським зеленим шатром, чи шелест листя, чи пташині хори у верховітті, – а певніше все разом сповнювало людину творчої снаги. В затінку татоанових гаїв асторські поети складали найкращі свої вірші, художники малювали картини, що полонили найвибагливіше око, музики тішили слух чарівними звуками. Через те й шанували дерево як священне, завдати йому навіть ненароком шкоди вважалося за великий гріх.

Так повелося справіку й тривало, поки під корабельними вітрилами не прибилися до островів чужоземці. Зустріли їх гостинно, частували добрими наїдками, поміж того й плодами татоани. Чужоземці призволялися соком, аж по бороді текло, красненько дякували, а навзаєм піднесли господарям вогненного напою, що збурював кров і паморочив голову. Потім вони дошукувалися чогось дуже пильно на берегах річок та струмків, пересіваючи пісок решетом, проте нічого не знайшли і вже вертали до свого корабля, коли один, сказати б, теж раптом відчув жадобу творчості: дістав із піхов ножа й ну колупати стовбур священного дерева. Хотів, либонь, вирізьбити щось на зразок «Тут був Хуан», – але ніж не залишив навіть подряпини.

Зчудувалася вся ватага вкрай, хто списом стовбура штрикає, хто алебардою січе, – та ніби ж тобі залізом по залізу. Товчуться, тупотять, галасують. Де не взявся на шум якийсь остров’янин, підбіг, скинув угору розчепірені руки: «Табу! Табу!» – кричить, себто зась, відступіться, інакше боги покарають нечестивців. Чужоземці розважливо полишили зброю й витягли флягу з вогненним напоєм. Підливали остров’янинові досхочу, цмокали в захваті язиками, бо, мовляв, ніде ще не бачили такого міцнющого дерева, привезти б хоч напоказ додому; хіба збідніє гай, якщо спиляти одне-однісіньке, оно їх скільки кругом!.. Говорили, торочили, забалакували. Тим часом голова бідоласі геть пішла обертом, і він погодився. «Тільки, – промимрив, – ріжте оте-о, там опочив давніший предок, уже й не пригадаю, як його звали».

Поделиться книгой

Оставить отзыв