Коцюбинский Михаил Михайлович — Невідомий

Я йду без жалю — так було треба.

Яка прекрасна моя дорога… остання коротка путь… прекрасний ранок, білий, імлистий, немов могильний саван… Брязь… брязь… скрегочуть рушниці ззаду на плечах, і толочать ногами свій сірий погляд люди, що їх несуть… Уже? Так близько? Сталось. Не треба… я сам… щоб бачили очі… І свій останній віддих… Мамо! Се ти у заметах… пливеш у заметах, як сіра тінь муки, щоб перейняти у теплі долоні останній віддих… зітхання, призначене другим, а не тобі? Не слухай, мамо, і не дивися…

— Плі!.

 .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

«Плі»? Се мені вчулось? Я ще живий? Мацаю стіни… Так, стіни, тверді, холодні… і бачу ноги свої в черевиках… можу звестися, встати, набрати в груди повно повітря…

Вікно високо? Високо… А підкопатись? Що, неможливо?

А може?.

1907.